— Основну частину зібрала мама. Я додав те, що бачив і чув сам. І допомагав їй зрозуміти, що важливо фіксувати. Я читав матеріали про докази в кримінальних і сімейних справах. Часу в мене було достатньо.
Остапенко відкинувся на спинку стільця.
— Добре. Тоді по черзі. Я бачу два основні напрями. Перший — кримінальний. Треба домагатися поновлення перевірки за фактом смерті вашої матері і призначення повторної технічної експертизи котла. Те, що ви принесли, — серйозний масив непрямих доказів. Сам по собі щоденник не доводить умисел, записка без експертизи теж не доводить. Але в сукупності це вже підстава для того, щоб слідство не могло просто відмахнутися.
— Ключовим буде котел, — сказав Данила.
— Так. Якщо експерт встановить, що несправність не могла виникнути випадково, ситуація зміниться різко.
— Його могли замінити або прибрати.
— Тому діяти треба негайно.
Адвокат перегорнув сторінку.
— Другий напрям — цивільний. Майно. Квартира, як ви сказали, належить батькові, придбана до шлюбу. Але ремонт, техніка, меблі, вкладення в житло робилися в шлюбі?
— Так. Чеки є.
— Тоді у вашої матері була частка в спільно нажитому майні. Ви як її спадкоємець можете претендувати на цю частку. Це окремий позов.
Данила кивнув.
— Є ще свідок, — сказав він. — Сусід Мирон Павлович. Він оглядав котел до того, як батько став його «лагодити». Мама вказала це в журналі. Він може підтвердити, що тоді обладнання працювало нормально.
— Адреса?
Данила назвав будинок і пояснив, де приблизно живе сусід, без зайвих деталей.
Вони провели в кабінеті майже дві години.
Коли вийшли на вулицю, повітря здалося Ользі Іванівні холоднішим, ніж уранці. Не тому, що змінилася погода. Просто після таких розмов світ назовні завжди виглядає трохи інакше.
Данила йшов поруч із нею, спираючись на тростину.
— Ти добре тримався, — сказала вона.
— Я готувався.
— Коли встиг?
— Уночі. Поки ти читала флешку.
Ольга Іванівна помовчала.
— Данило, мені треба спитати про розмову Владислава з Лідією. Ти точно пам’ятаєш слова?
Він зробив кілька кроків, перш ніж відповісти.
— Точно.
— Повтори.
— Лідія сказала, що якщо мама першою подасть на розлучення, у батька будуть проблеми. Що мама не піде добровільно і з порожніми руками теж не піде. Що треба думати, поки вона не встигла зробити наступний крок. Батько мовчав, а потім сказав: «Мені потрібно, щоб усе виглядало природно».
Ольга Іванівна зупинилася.
Данила теж зупинився, бо вона зупинилася.
— Це дослівно?
— Так. У мене добра пам’ять на розмови.
— Ти говорив про це Ірині?
— Так. Вона внесла в журнал. Із датою. З поміткою, що це мої слова.
— Отже, вона тобі вірила.
— Ми одне одному вірили, — сказав Данила. — Інакше не можна було.
У машині Ольга Іванівна не відразу завела двигун.
— Остапенко сказав: потрібна експертиза котла. А якщо Владислав уже позбувся його?
— Не позбувся.
— Звідки ти знаєш?
— Він упевнений, що все закінчилося. Такі люди не прибирають сліди, коли вважають себе переможцями. Вони надто самовпевнені.
Ольга Іванівна подивилася на нього.
— Ти добре його вивчив.
— Я шістнадцять років жив поруч із ним. Коли ти не можеш вплинути на людину, ти бодай вчишся її розуміти.
Вона завела машину.
І подумала: Владислав, можливо, зараз справді впевнений, що найважча частина вже позаду.
Він помиляється.
Найважча частина тільки починається.
Адвокат діяв швидко. За два дні він зателефонував і повідомив, що подав клопотання про повторну технічну експертизу котла і про долучення нових матеріалів. Підстава — виявлені обставини, які ставлять під сумнів версію нещасного випадку.
— Слідчий поставився скептично, — сказав Остапенко. — Але матеріали серйозні. Відмовити без підстав не вийде.
— Котел можуть прибрати, поки все тягнеться, — сказала Ольга Іванівна.
— Я домігся забезпечувальних заходів. Обладнання і пов’язані з ним елементи не мають демонтувати до завершення експертизи. Владислав Романюк отримає повідомлення сьогодні або завтра.
Ольга Іванівна передала Данилі розмову майже дослівно.
Він вислухав і сказав:
— Отже, він скоро зателефонує.
— Думаєш?
— Він захоче зрозуміти, що саме ми знаємо. Говоритиме спокійно. Може, навіть по-доброму. Йому треба промацати ґрунт.
— І що казати?
— Нічого. Усе через адвоката. Дати номер і закінчити розмову.
Владислав зателефонував наступного дня.
Ольга Іванівна дивилася на екран кілька секунд. Данила сидів навпроти за кухонним столом і не відривав від неї погляду.
Вона відповіла.
— Ольго Іванівно, — голос Владислава був рівний, майже турботливий. — Мені прийшло якесь дивне повідомлення. Там ідеться про обмеження щодо майна, про котел. Ви, бува, не знаєте, що відбувається?
— Знаю.
Пауза.
— Тоді поясніть, будь ласка. Навіщо це все? Якщо у вас з’явилися питання, можна ж поговорити нормально. Ми ж усе-таки не чужі.
— Ми чужі, Владиславе. Питаннями займається адвокат. Записуйте номер.
— Ольго Іванівно, ну навіщо ви так…
