— Дякую, що не питаєш, чи страшно мені.
Ольга Іванівна подивилася на нього.
— А тобі страшно?
Данила замислився.
— Ні. Мені тільки шкода, що пізно.
Він пішов до кімнати.
Ольга Іванівна залишилася за столом. Флешка лежала поруч із чашкою. За вікном був жовтень, важкий і мокрий. Вона не спала майже до другої ночі: перечитувала документи, робила виписки у свій зошит. Учительська звичка не зникає з пенсією. Головне — виокремити умову, доказ, висновок.
Владислав, імовірно, зараз думав, що переміг.
Дружину поховано.
Сина віддано тещі.
Котел визнано несправним.
Справу закрито.
Нехай думає.
Уранці, перед зустріччю з адвокатом, Ольга Іванівна ще раз перевірила теку. Данила сидів поруч і мовчки складав документи в потрібному порядку. Флешку він поклав в окремий прозорий пакет, ніби вже бачив перед собою не кухонний стіл, а слідчий кабінет.
Андрій Вікторович Остапенко приймав у невеликому офісі на другому поверсі ділового центру. Нічого зайвого: стіл, шафа з теками, два стільці для відвідувачів, диплом у рамці, кілька грамот, чайник на тумбі. Обстановка була стримана, не бідна й не показна. Така, що не обіцяє дива, але навіює думку: тут працюють.
Сам адвокат був років сорока п’яти. Худорлявий, з уважним обличчям і втомою в очах — не байдужою, а робочою. Так утомлюються люди, які щодня мають справу з чужими бідами і давно зрозуміли, що співчуття без дії нічого не варте.
Він підвівся, коли вони увійшли. Привітався з Ольгою Іванівною, потім із Данилою. Подивився на нього спокійно, без тієї липкої жалості, з якою дорослі часто дивляться на підлітків з інвалідністю. Для Ольги Іванівни це відразу стало важливою деталлю.
— Розповідайте, — сказав Остапенко, відкриваючи блокнот.
Данила поставив тростину біля стільця. Поклав перед адвокатом теку і зошит. Ольга Іванівна сіла трохи збоку. Вона вирішила ще вдома: це розмова Данили. Вона поруч не для того, щоб говорити замість нього, а щоб він знав — за спиною є опора.
— Моя мати, Ірина Романюк, уроджена Кравчук, загинула десять днів тому, — почав Данила. — Офіційна причина — отруєння чадним газом через несправність газового котла. Це оформлено як нещасний випадок. Я вважаю, що це не нещасний випадок. У мене є підстави.
Адвокат не перебив. Лише зробив позначку.
Данила почав із котла.
Обладнання обслуговували щороку. Останній офіційний огляд не виявив серйозних порушень. За кілька місяців до смерті Ірини Владислав попросив сусіда, Мирона Павловича Гайдука, колишнього фахівця з обслуговування побутових систем, подивитися котел. Той сказав, що на перший погляд усе справне. Потім Владислав заявив, що знайшов проблему сам, розібрав вузол, зібрав назад.
— Без фахівця? — уточнив адвокат.
— Так. За його словами, за інструкцією з інтернету.
Остапенко записав.
Потім Данила розповів про стан здоров’я матері. Про болі в грудях. Про прохання піти до лікаря раніше. Про відмови на роботі. Про записку, написану рукою Владислава керівникові Ірини.
Він поклав перед адвокатом роздруківку фотографії.
Остапенко взяв аркуш, уважно подивився.
— Почерк офіційно не підтверджений?
— Ні. Але мама вказала, що це почерк чоловіка. Я теж можу це підтвердити як людина, яка бачила його записи багато разів.
— Для справи знадобиться експертиза, — сказав адвокат.
— Розумію.
Ольга Іванівна помітила: Данила не дивувався. Він ніби заздалегідь знав, які заперечення почує.
Далі він говорив про щоденник матері. Про зошит своїх спостережень. Про аудіозаписи. Про таємний рахунок, гроші, чеки, підготовку до розлучення. Про те, що Ірина заздалегідь сказала йому, де лежить флешка.
На цьому місці Остапенко вперше підвів очі не на документи, а на Данилу.
— Вона сказала заздалегідь?
— Так. Вона розуміла, що ситуація може стати небезпечною. Вона готувалася піти, але не хотіла йти без доказів. Батько вміє справляти потрібне враження. Люди йому вірять. Мама це знала.
— До поліції за фактами насильства вона зверталася?
— Ні. Він діяв так, щоб не залишати явних слідів. І вона боялася, що він виставить її істеричною й неврівноваженою. Він уже робив так раніше в побутових розмовах.
Адвокат кивнув. Не засуджуючи. Просто фіксуючи.
— Є ще важливий блок, — сказав Данила.
Він зробив невелику паузу.
— На флешці є скриншоти пошукових запитів із робочого комп’ютера батька. Мама зберегла їх. Він шукав інформацію про аритмію, серцеву недостатність, про те, які навантаження небезпечні при хронічних проблемах із серцем. Це було в той період, коли вона скаржилася на біль. Удома він переконував її, що вона все вигадує.
У кабінеті стало тихо.
Остапенко поклав ручку на стіл. Кілька секунд дивився на Данилу, потім перевів погляд на Ольгу Іванівну.
— Ви педагог? — спитав він.
— Так. Математик. На пенсії.
— Зрозуміло.
Він знову подивився на Данилу.
— Тобі шістнадцять?
— Так.
— Ти все це сам систематизував?
