А Данила помітив.
Наступні тижні йшли щільно, як тканина з натягнутими нитками.
Справа стала частиною їхнього побуту. Дзвінки Остапенка. Школа. Реабілітація. Домашні завдання. Вечеря. Нові документи. Обговорення свідчень. Ніч. Ранок. Усе існувало одночасно, не скасовуючи одне одного.
Одного разу Данила прийшов на кухню з блокнотом і сів навпроти Ольги Іванівни.
— Я хочу попросити тебе про одне.
— Слухаю.
— Коли мене допитуватимуть у суді, не дивися на мене з тривогою.
Вона підвела брови.
— А як я дивлюся зараз?
— З тривогою.
— Ти хочеш, щоб я дивилася байдуже?
— Ні. Спокійно. Як коли пояснюєш задачу з математики. Якщо я побачу, що ти хвилюєшся, мені буде важче тримати лінію.
Ольга Іванівна помовчала.
— Добре. Домовилися.
— І якщо адвокат Владислава почне тиснути, не реагуй. Будь-яка реакція дасть йому можливість переключити увагу.
— Ти вивчав судові допити?
— Так. У відкритому доступі багато протоколів. Мама казала: перш ніж увійти в незнайоме місце, вивчи його устрій.
Ольга Іванівна зітхнула.
— Данило, ти іноді дозволяєш собі бути просто шістнадцятирічним?
Він замислився.
— Іноді.
— Але не зараз?
— Не зараз.
— А коли?
Він довго мовчав.
— Коли вирок набере законної сили. Напевно.
— А потім?
Данила подивився вбік.
— Потім розберуся.
Суд почався наприкінці зими.
Перші засідання були процедурними. Остапенко попередив: нічого драматичного, просто треба бути присутніми, слухати, не робити зайвих рухів.
Будівля суду виявилася старою, з високими стелями, довгими коридорами, запахом паперу, пилу й лінолеуму. Ольга Іванівна бувала в схожих установах ще по роботі й знала це відчуття: ніби всередині таких стін людський біль перетворюється на справи, номери, теки, протоколи.
Данила йшов поруч. Повільно, у своєму ритмі. Тростина торкалася підлоги рівно й глухо.
Владислава Ольга Іванівна побачила вперше після кладовища.
Він сидів за столом захисту. Обличчя те саме, плечі ті самі, дорога сорочка, акуратна стрижка. Але колишньої впевненості в ньому більше не було. Точніше, вона була — тільки тепер виглядала не природною, а вдягненою. Як та скорбота біля могили. Як роль, яку треба грати, бо інакше залишиться порожнеча.
Він повернув голову, коли вони увійшли. Погляд ковзнув по Ользі Іванівні майже байдуже. Потім зупинився на Данилі.
І там, у цьому короткому погляді, Ольга Іванівна побачила розгубленість.
Не страх.
Не каяття.
Саме розгубленість людини, яка раптом виявила: той, кого вона роками вважала слабким і зайвим, сидить навпроти неї в суді як головний свідок.
Данила на батька не подивився. Сів поруч із бабусею, поставив тростину між колін, склав руки.
Перші засідання минули рівно: оголошення обвинувачення, клопотання, заяви сторін. Адвокат Владислава був огрядним чоловіком із тихим важким голосом. Він говорив повільно, ніби кожне слово вже саме по собі мало вселяти довіру. Лінія захисту окреслилася відразу: нещасний випадок, самостійний ремонт, відсутність умислу, трагічний збіг обставин.
Ольга Іванівна розуміла: за іншої доказової бази це могло б спрацювати.
Але база була не іншою.
Ключове засідання, де мали допитувати Данилу, призначили на березень.
За тиждень до нього Данила попросив відвезти його на кладовище.
Ольга Іванівна не питала навіщо. Просто поїхала.
Сніг уже сходив, але земля ще була важкою, промерзлою в глибині. Березневе повітря пахло вологою землею і холодною водою. Вони підійшли до могили Ірини. Данила стояв мовчки, спираючись на тростину. Ольга Іванівна відійшла на кілька кроків, залишаючи йому простір.
Він нічого не промовив уголос. Просто дивився на ім’я на камені.
Потім повернувся.
— Усе. Поїхали.
— Усе?
— Я пообіцяв їй, — сказав Данила. — Тепер можна йти.
Вона не стала уточнювати.
У машині він довго мовчав. Потім промовив, ніби продовжуючи розмову із самим собою:
— Вона б не схвалила, якби я нервував. Казала, що нервувати — означає витрачати сили не туди.
— А ти нервуєш?
Він замислився.
— Ні. Я готовий.
Ольга Іванівна дивилася на дорогу.
— Данило, я хочу сказати тобі дещо. Не як бабуся, яка втішає. Як людина, яка багато років дивилася на дітей і дорослих і вміє бачити, з чого вони зроблені.
— Кажи…
