— Ірина вклала в тебе все, що могла. Не тільки любов. Спосіб думати. Дисципліну. Уміння не розпадатися. Уміння перевіряти факти. Те, що ти зробив за ці місяці, — це не просто допомога. Це продовження її роботи. Вона не встигла. Ти встиг за неї.
У машині стало тихо.
Потім Данила сказав дуже тихо:
— Я знаю.
Більше вони не говорили до самого дому.
За день до засідання Остапенко зустрівся з ними в невеликому кафе поруч із судом. Не в офісі — так було простіше, спокійніше. Він ще раз пояснив порядок: спочатку запитання обвинувачення, потім захист, далі уточнення суду. Розповів, де краще зупинятися, де відповідати лише на запитання, де відразу відділяти особисте спостереження від відомостей із документів.
Данила слухав уважно.
— Питання є? — спитав адвокат.
— Одне. Якщо захист стверджуватиме, що я упереджений, обвинувач може дати мені можливість пояснити різницю між особистим ставленням і зафіксованими фактами?
Остапенко ледь помітно всміхнувся.
— Може. Але краще будь готовий провести цю межу сам. Чітко і без роздратування.
— Я проведу.
Адвокат подивився на нього кілька секунд.
— Я радий, що ви прийшли до мене.
Ольга Іванівна помітила, як Данила ледь помітно кивнув.
Уранці вони встали рано. Ольга Іванівна приготувала гарячий сніданок. Данила їв спокійно, не поспішаючи. Потім одягнув чисту сорочку, куртку, взяв тростину.
— Готова? — спитав він.
— Готова.
Зала суду була невеликою. Високі вікна з матовим склом давали сіре рівне світло. Ольга Іванівна вибрала другий ряд: не надто близько, не надто далеко. Видно все, але ти не в центрі.
Владислав уже сидів за столом захисту. Поруч — адвокат. Лідія була біля стіни, у темному одязі, з міцно стиснутими пальцями. Вона дуже постаріла за ці місяці. Але це була не старість горя, а старість страху.
Засідання почалося.
Спочатку допитували технічного експерта. Він говорив сухо, професійно, пояснював будову котла, положення вузла, неможливість самовільного зміщення. Захист намагався уточнювати, чи міг недосвідчений чоловік помилитися під час складання.
— Теоретично людина може помилитися в чому завгодно, — відповів експерт. — Але в цьому випадку конструкція вимагає зусилля, щоб закріпити елемент неправильно. Це не схоже на випадкове зміщення.
Потім викликали Мирона Павловича.
Літній сусід тримався просто і твердо. Розповів, що Владислав просив подивитися котел, що він оглянув доступні вузли, ознак небезпечної несправності не виявив. Адвокат захисту спробував поставити під сумнів його кваліфікацію.
Мирон Павлович сухо сказав:
— Я понад тридцять років працював із такими системами. Відрізнити робоче обладнання від явної небезпеки вмію.
Після цього адвокат швидко перейшов до інших запитань.
Данилу викликали третім.
Він підвівся, взяв тростину і пройшов до місця свідка. Не швидше, ніж звичайно, і не повільніше. Його кроки прозвучали в тиші зали: тростина, пауза, крок, ще крок.
Ольга Іванівна дивилася на нього спокійно. Як обіцяла. Як на учня, який розв’язує біля дошки складну задачу і має бачити в очах учительки не страх, а впевненість.
Данила сів, поставив тростину поруч, склав руки.
Державна обвинувачка — молода жінка з рівним голосом — почала з формальностей: ім’я, вік, ставлення до підсудного, де проживав.
Данила відповідав коротко.
Потім вона попросила розповісти, що йому відомо про події, які передували смерті матері.
Він говорив близько двадцяти хвилин.
Ольга Іванівна чула цю розповідь уже багато разів. Але в залі суду вона звучала інакше. Бо тепер кожне слово потрапляло до протоколу. Бо суддя писала. Бо Владислав сидів за кілька метрів. Бо чужі люди вперше чули, як у звичайній сім’ї роками збиралася катастрофа.
Данила говорив без надриву. Не просив співчуття. Не прикрашав. Не робив пауз заради ефекту.
Він чітко розділяв джерела.
— Це я бачив сам.
— Це я чув особисто.
— Це записано в щоденнику матері.
— Це підтверджується документом, долученим до справи.
Коли він дійшов до розмови Владислава з Лідією, у залі стало особливо тихо.
— Які слова ви запам’ятали? — спитала обвинувачка.
Данила подивився на неї.
— Лідія Романюк сказала батькові, що мати не піде добровільно і без майна теж не піде. Сказала, що він загнав себе в складне становище і має думати, поки вона не зробила наступний крок. Батько відповів, що йому потрібно, щоб усе виглядало природно.
— Ви впевнені в точності?
— Так. Я спеціально розвивав пам’ять на розмови, бо розумів: колись це може знадобитися.
— Ці відомості десь зафіксовані?
