До операції готувалися до настання темряви. У розпорядженні поліції вже були папери із занедбаного будинку й додаткові матеріали, які передала Оксана. Двоє надійних співробітників погодилися підтримати Богдана. Кожен розумів, що люди Григорія можуть чинити опір.
Уночі група увійшла до будівлі. Коридори здавалися безлюдними, але в дальньому кабінеті горіло світло. Григорій не намагався втекти — він чекав на них, ніби заздалегідь вирішив перетворити неминуче зіткнення на останню демонстрацію влади.
— Отже, ось ваш хід, — усміхнувся він, коли Роман з’явився у дверях. — Ви справді вирішили, що здатні зруйнувати все, що я створював роками? Не варто заганяти людину в кут.
Роман зупинився навпроти. П’ять років утраченого життя, листи Оксани й погроза синові злилися в одне важке почуття, але він змусив себе не піддатися люті.
— Ти сам зруйнував усе, до чого торкався. Тепер відповідати доведеться тобі.
Люди Григорія спробували заступити шлях, однак поліцейські швидко їх знешкодили. Залишившись без захисту, господар кабінету зірвався. Звичний спокій зник, голос загримів у тісній кімнаті.
— Я захищав свою родину і свою спадщину! Мені був потрібен порядок, а ви всі хотіли його знищити!
Коли людей Григорія знешкодили й приміщення перейшло під контроль поліції, у коридорі почулися кроки підкріплення. Разом із прибулими співробітниками та під їхньою охороною увійшла Оксана.
— Родину ти не захищав, — промовила вона. — Ти перетворив її на власність. Усе, що руйнується сьогодні, зруйнував ти сам.
Документи, свідчення затриманих і матеріали поліції не залишали Григорієві можливості викрутитися. На нього надягли кайданки. Людина, звикла керувати чужими страхами, виявилася безсилою.
Коли його виводили, він повернув голову до доньки.
— Ти ще пошкодуєш.
Оксана витримала його погляд.
— Більше ти нічого в нас не відбереш.
Небезпека ще не зникла остаточно: попереду залишалися слідство й суд. Але тієї ночі Роман уперше дозволив собі повірити, що Максим буде в безпеці, а влада Григорія вже не відновиться…
