Судовий процес виявився довгим і напруженим. Один за одним розглядалися епізоди незаконного позбавлення волі, організації злочинної схеми, корупції, підроблення документів і втручання в матеріали справи. Богдан допоміг слідству вибудувати ланцюг доказів, Оксана дала свідчення, а знайдені в занедбаному будинку листи підтвердили, як ретельно Григорій готував зникнення доньки.
Під тиском неспростовних доказів обвинуваченому довелося визнати частину скоєного. Його колишня самовпевненість поступово зникала. Одного дня він заговорив про аварію, після якої життя Романа розкололося на дві частини.
— Я вважав, що в такий спосіб зберігаю родину, — промовив Григорій, уникаючи погляду доньки. — Це було моїм виправданням. Я розпорядився змінити матеріали аварії, щоб усі повірили в смерть Оксани. Мені здавалося, лише так можна назавжди обірвати її зв’язок із Романом. Для фальшивого свідоцтва використали відомості Марини, тому в матеріалах змішалися дані двох жінок. Фальшивий надгробок встановили без реєстрації як частину тієї самої схеми, а хибна дата на камені залишилася слідом поспіхом підготовленої підробки.
Він замовк, а потім додав те, що Роман чекав і боявся почути:
— Тієї ночі насправді ніхто не загинув.
Ці слова зависли в залі. П’ять років Роман провів за ґратами за сфабрикованим обвинуваченням у смертельній аварії й увесь цей час жив із провиною за смерть, якої не було. Правда не могла повернути втрачене, але звільняла від тягаря, навмисне покладеного на нього чужими руками…
Коли настав день вироку, у залі стояла така тиша, що було чути шелест сторінок. Суд визнав Григорія Левченка винним за сукупністю тяжких злочинів і, зважаючи на масштаб та наслідки скоєного, призначив йому довічне ув’язнення без права на дострокове звільнення.
За столом підсудного Григорій виглядав постарілим і зламаним. Від людини, якій раніше боялися заперечити, залишилася лише похмура постать під охороною. Роман дивився на нього без тріумфу. Він відчував лише виснажливе полегшення: брехня нарешті отримала офіційну назву, а винний більше не міг диктувати їм, як жити.
Після завершення процесу Оксана запропонувала Романові пройтися міським парком. Їм більше не доводилося озиратися й чекати появи людей її батька. Але попереду залишалася розмова про життя, яке вона вела під ім’ям Ірини Бондаренко…
