Життя без прикрас— Думаю, так.
— Я бачив ваших нічних пацієнтів.
Вона заплющила очі на частку секунди. Потім розплющила.
— Отже, мені не треба нічого пояснювати.
— Пояснити все-таки доведеться.
— Я не буду виправдовуватися, — сказала Марта. Голос у неї був рівний, але тихий. — Я знаю, що порушувала порядок. Пропускала людей без оформлення. Використовувала матеріали клініки без дозволу. Не вносила їх до офіційного журналу. Створювала вам проблеми й ризики. Я все розумію.
— І продовжували це робити.
Вона вперше подивилася йому просто в очі. У погляді не було благання. Не було виклику. Лише втомлена ясність.
— Дядько Михайло з виразкою на руці не дійде до поліклініки. У нього немає страхового документа, немає постійної адреси, посвідчення особи загублене. Щоб відновити, потрібні гроші, час і місце, куди надішлють папери. У нього немає нічого з цього. У звичайному приймальному відділенні йому оброблять рану, якщо пощастить, або відправлять далі, якщо людей багато. У безплатному пункті черга. За кілька тижнів у нього може початися зараження крові. А в мене в шафі є антисептик, бинт і п’ять хвилин.
— Ви ризикуєте моєю клінікою.
— Так, — сказала вона без паузи. — Тому я й не прошу залишити мене на роботі.
Мирон мовчав.
За вікном кабінету на підвіконня сіла маленька пташка. Постукала дзьобом по металу, злетіла. Марта не повернула голови.
— Звільняйте, — продовжила вона. — Я знайду інше місце.
Він відкинувся в кріслі. Крісло Ковальчука було нижче й жорсткіше за його власне, і Мирон почувався в ньому незручно, ніби зайняв чужу роль. Перед ним сиділа жінка після дванадцяти годин на ногах, жінка, яка майже не спала вночі, годувала сторонніх людей бутербродами зі свого пакета, доглядала сестру й однаково не просила жалю. Вона не розповідала про важке дитинство, не тиснула обставинами. Вона говорила медично точно: є людина, є ризик, є доступний засіб, є рішення.
— Я не збираюся вас звільняти, — сказав він.
Марта не зітхнула з полегшенням. Тільки кліпнула повільніше, ніж звичайно, ніби тіло на мить не повірило словам.
— У третій клініці потрібна старша медсестра, — продовжив Мирон. — Зарплата вища за вашу теперішню. Але це не головне.
Він дістав із теки аркуші. Останні два вечори він писав цей проєкт сам, не доручаючи юристам і не віддаючи помічникам. Уперше за багато років він сидів за робочим столом до глибокої ночі не над звітом про прибуток, а над документом, у якому головними словами були не «дохід» і «оптимізація», а «допомога» і «доступ».
— Я хочу створити при клініці програму екстреної допомоги для людей без документів і коштів. Базова долікарська допомога, обробка ран, перев’язки, первинна оцінка стану, направлення далі, якщо треба. Але не таємно. З обліком, протоколами, юридичним оформленням, згодою, мінімальним пакетом документів. Не нічна самодіяльність, а нормальна система. І мені потрібна людина, яка розуміє, як це має працювати не на папері, а в реальності.
Марта дивилася на аркуші, але не брала їх.
— Це благодійність? — спитала вона.
— Це програма з бюджетом, правилами й звітністю.
— А якщо за пів року ви вирішите, що витрати зайві? Або вам набридне? Або почнуться перевірки, і програму закриють?
Запитання було правильним. Мирон навіть відчув повагу, неприємно гостру й чесну. Вона думала не про посаду і не про зарплату. Вона думала про людей, які звикнуть приходити до відчинених дверей, а потім знову побачать замок.
— Оформимо окрему некомерційну структуру, — сказав він. — Із наглядовою радою, статутом, зовнішньою перевіркою витрат. Я буду засновником, але не зможу закрити все одноосібно, коли передумаю. Якщо програма почне працювати, її буде важко прибрати тихо.
Марта нарешті взяла аркуші. Пальці трохи здригнулися, але погляд залишався уважним.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.