— Думаю, так.
— Я бачив ваших нічних пацієнтів.
Вона заплющила очі на частку секунди. Потім розплющила.
— Отже, мені не треба нічого пояснювати.
— Пояснити все-таки доведеться.
— Я не буду виправдовуватися, — сказала Марта. Голос у неї був рівний, але тихий. — Я знаю, що порушувала порядок. Пропускала людей без оформлення. Використовувала матеріали клініки без дозволу. Не вносила їх до офіційного журналу. Створювала вам проблеми й ризики. Я все розумію.
— І продовжували це робити.
Вона вперше подивилася йому просто в очі. У погляді не було благання. Не було виклику. Лише втомлена ясність.
— Дядько Михайло з виразкою на руці не дійде до поліклініки. У нього немає страхового документа, немає постійної адреси, посвідчення особи загублене. Щоб відновити, потрібні гроші, час і місце, куди надішлють папери. У нього немає нічого з цього. У звичайному приймальному відділенні йому оброблять рану, якщо пощастить, або відправлять далі, якщо людей багато. У безплатному пункті черга. За кілька тижнів у нього може початися зараження крові. А в мене в шафі є антисептик, бинт і п’ять хвилин.
— Ви ризикуєте моєю клінікою.
— Так, — сказала вона без паузи. — Тому я й не прошу залишити мене на роботі.
Мирон мовчав.
За вікном кабінету на підвіконня сіла маленька пташка. Постукала дзьобом по металу, злетіла. Марта не повернула голови.
— Звільняйте, — продовжила вона. — Я знайду інше місце.
Він відкинувся в кріслі. Крісло Ковальчука було нижче й жорсткіше за його власне, і Мирон почувався в ньому незручно, ніби зайняв чужу роль. Перед ним сиділа жінка після дванадцяти годин на ногах, жінка, яка майже не спала вночі, годувала сторонніх людей бутербродами зі свого пакета, доглядала сестру й однаково не просила жалю. Вона не розповідала про важке дитинство, не тиснула обставинами. Вона говорила медично точно: є людина, є ризик, є доступний засіб, є рішення.
— Я не збираюся вас звільняти, — сказав він.
Марта не зітхнула з полегшенням. Тільки кліпнула повільніше, ніж звичайно, ніби тіло на мить не повірило словам.
— У третій клініці потрібна старша медсестра, — продовжив Мирон. — Зарплата вища за вашу теперішню. Але це не головне.
Він дістав із теки аркуші. Останні два вечори він писав цей проєкт сам, не доручаючи юристам і не віддаючи помічникам. Уперше за багато років він сидів за робочим столом до глибокої ночі не над звітом про прибуток, а над документом, у якому головними словами були не «дохід» і «оптимізація», а «допомога» і «доступ».
— Я хочу створити при клініці програму екстреної допомоги для людей без документів і коштів. Базова долікарська допомога, обробка ран, перев’язки, первинна оцінка стану, направлення далі, якщо треба. Але не таємно. З обліком, протоколами, юридичним оформленням, згодою, мінімальним пакетом документів. Не нічна самодіяльність, а нормальна система. І мені потрібна людина, яка розуміє, як це має працювати не на папері, а в реальності.
Марта дивилася на аркуші, але не брала їх.
— Це благодійність? — спитала вона.
— Це програма з бюджетом, правилами й звітністю.
— А якщо за пів року ви вирішите, що витрати зайві? Або вам набридне? Або почнуться перевірки, і програму закриють?
Запитання було правильним. Мирон навіть відчув повагу, неприємно гостру й чесну. Вона думала не про посаду і не про зарплату. Вона думала про людей, які звикнуть приходити до відчинених дверей, а потім знову побачать замок.
— Оформимо окрему некомерційну структуру, — сказав він. — Із наглядовою радою, статутом, зовнішньою перевіркою витрат. Я буду засновником, але не зможу закрити все одноосібно, коли передумаю. Якщо програма почне працювати, її буде важко прибрати тихо.
Марта нарешті взяла аркуші. Пальці трохи здригнулися, але погляд залишався уважним.
— У мене буде умова….
