— Слухаю.
— Це має бути відкрито. Не ваша особиста добра воля і не красивий жест однієї клініки. Потрібні публічні звіти, зрозумілі протоколи, можливість для інших медиків долучитися. Щоб це пережило і вас, і мене, і будь-якого керівника. І щоб людина, якій потрібна допомога, не залежала від того, чи чергую я цієї ночі.
Мирон якийсь час дивився на неї мовчки.
Він думав про маленький проєкт. Про спосіб виправити конкретне порушення, перетворивши його на керовану ініціативу. Можливо, про тихе особисте спокутування. Марта думала ширше. Вона відразу бачила систему, до якої можуть увійти інші. Двері, які не можна зачинити одним наказом.
— Приймається, — сказав він.
І раптом розсміявся. Неголосно, коротко, майже здивовано. Не від веселощів. Від того, що вперше за три роки зробив щось, за що йому не стало соромно вже в момент рішення. Щось, про що Олена, мабуть, сказала б: «Ну нарешті».
Марта не засміялася. Але на її обличчі на секунду пом’якшали губи, і в очах з’явилося тепло. Цього виявилося досить.
Ковальчук дізнався про призначення Марти того ж дня. Не від Мирона, а з відділу кадрів, коли уточнювали формулювання наказу. Якийсь час він сидів нерухомо, дивлячись на копію власної службової записки. Він розраховував, що порушницю покарають, а вона стала його старшою медсестрою.
За тиждень Ростислав Петрович не витримав і прийшов до Мирона. Увійшов майже без стуку, що саме по собі було подією.
— Мироне Степановичу, я зобов’язаний висловити думку. Таке рішення викличе неправильні розмови в колективі. Людина систематично порушувала правила й отримала підвищення. Який приклад ми показуємо персоналу?
Мирон не відразу відірвався від екрана.
— Потрібний.
— Перепрошую?
— Ми показуємо, що ініціатива, навіть неправильно оформлена, може бути ціннішою, ніж акуратна записка про чужу помилку.
Обличчя Ковальчука почало багровіти плямами, особливо на шиї над коміром.
— Це була не записка про чужу помилку. Це був службовий документ у межах моїх повноважень.
Мирон подивився на нього спокійно.
— Ростиславе Петровичу, ви працюєте в мережі шість років. За цей час я не отримав від вас жодної пропозиції про те, як зменшити черги, поліпшити прийом, допомогти персоналу працювати краще, зробити клініку людянішою. Від вас приходили звіти, таблиці, зауваження і ось тепер ця доповідна. Ви добрий адміністратор. Залишайтеся ним. Але не називайте відсутність ідеї принциповістю.
Ковальчук мовчки стиснув губи. Вийшов, зачинивши двері куди гучніше, ніж зазвичай.
Він не звільнився. Зарплата була хорошою, посада зручною, а ринок не чекав його з розпростертими обіймами. Але наступні місяці доповідних від нього не надходило. У відділенні навіть жартували, що це найдовше перемир’я за весь час його роботи.
Фонд «Поруч» зареєстрували за шість тижнів. Молодий юрист із скуйовдженим волоссям і вічною сумкою через плече допоміг скласти статут, прописати порядок обліку, оформити дозволи на надання первинної долікарської допомоги. Мирон вніс стартові кошти на рік наперед. За мірками його бізнесу це була не величезна сума. Порівняно з тими двадцятьма двома тисячами, через які почалася ця історія, — цілий статок.
Марта виявилася не просто доброю медсестрою. Вона вміла організовувати роботу так, як багато керівників не вміли після дорогих курсів. За перший місяць вона склала короткі й ясні протоколи: що можна робити на місці, чого не можна, коли обов’язково викликати лікаря, коли направляти людину до іншої установи, як фіксувати згоду, як вести облік матеріалів. Не довгі паперові томи, які ніхто не читає, а робочі інструкції на дві сторінки.
Вона навчилася вести електронну таблицю, хоча сама зізналася, що раніше користувалася комп’ютером лише для розкладу й повідомлень. Домовилася з двома лікарями з великої лікарні — терапевтом і хірургом, — щоб ті чергували як волонтери кілька разів на тиждень. Установила правило, від якого не відступала: фонд надає лише первинну й екстрену допомогу. Усе, що складніше, — направлення далі, із супровідною запискою й контактом відповідального працівника. Жодного геройства замість медицини. Жодних подвигів там, де потрібні протоколи…
