На нарадах Мирон спостерігав за нею з цікавістю. Марта говорила мало, але кожне слово мало вагу. Вона не сперечалася заради перемоги, не перебивала, не намагалася справити враження. Якщо була незгодна, формулювала спокійно й одразу пропонувала рішення. З нею було важко сперечатися порожніми фразами, бо за кожним її аргументом стояли конкретні ночі, конкретні рани, конкретні люди.
Коли бухгалтер фонду запропонував закуповувати витратники через «перевіреного знайомого», Марта підвела на нього очі й сказала:
— У нас будуть відкриті закупівлі. Без особистих знайомих.
Бухгалтер подивився на Мирона, очікуючи, що той пом’якшить формулювання. Мирон кивнув Марті.
За перші три місяці фонд допоміг ста тридцяти двом людям. Запалені рани, обмороження, занедбані шкірні інфекції, забої, порізи, розтягнення, кашель, який потребував не чаю з лимоном, а лікаря. Більшість були бездомними. Частина — приїжджі без документів. Кілька людей виявилися просто бідними й наляканими: вони не йшли до звичайної лікарні, бо соромилися, боялися запитань або не знали, з чого почати.
Одного разу прийшов дядько Михайло. Рана майже загоїлася. Він приніс трилітрову банку солоних огірків, перев’язану мотузкою. Марта прийняла подарунок серйозно, як офіційний внесок, подякувала й поставила банку в кімнаті персоналу. До вечора банка була порожня. Медсестри, санітарки й охоронець Гнатюк їли огірки до обіду, сперечалися, хто приніс, і вихваляли так, ніби це була дорога закуска.
Гнатюк, до речі, більше не ходив із доносами. Тепер він офіційно відчиняв службові двері в години роботи фонду й записував відвідувачів у журнал. Робив це старанно, іноді навіть надто урочисто, ніби брав участь у чомусь важливому й хотів, щоб це помітили.
Мирон став частіше приїжджати до третьої клініки. Спочатку знаходив причини: підписати документи, подивитися ремонт, обговорити звіт, уточнити бюджет. Потім перестав вигадувати приводи. Просто приїжджав. Заходив до кімнати персоналу, наливав собі чай з електричного чайника, сідав у куток і слухав, як Марта розмовляє з волонтерами, розподіляє зміни, вирішує проблеми з поставками, заспокоює медсестру, у якої зірвався вихідний.
Одного разу він упіймав себе на тому, що вже майже годину не дістає телефон. Це було дивно. Майже лячно.
Про Дарину він дізнався по-справжньому не з Данилової теки. Тека дала факти, але факти не передають людину.
Однієї суботи Мирон заїхав до клініки ввечері по документи, які забув після наради. Адміністративне крило було порожнє. Підлога ще блищала після прибирання, пахло мийним засобом. Із кімнати відпочинку долинав сміх. Двері були прочинені.
Марта сиділа на продавленому дивані. Поруч — дівчина в інвалідному кріслі, тонка, худенька, у в’язаній кофті на розмір більшій. Обличчям вона нагадувала Марту, тільки м’якше, молодше, світліше. Ті самі очі, але без тієї жорсткої нічної втоми. Дівчина показувала щось на телефоні й сміялася, закинувши голову. Марта дивилася на екран і всміхалася.
Мирон бачив цю усмішку вперше. Не коротку професійну, не стриману, не втомлену. Справжню. Від неї обличчя Марти змінювалося повністю: розгладжувалися складки біля очей, зникала колишня суворість, і ставало ясно, що їй лише тридцять один, а не сорок, як іноді здавалося під лікарняними лампами.
Він тихо відступив і пішов, не взявши документів.
У машині набрав Данила.
— Операція Дарини Кравченко. Дізнайся, де найкращий профільний фахівець, і підготуй оплату.
— Від вашого імені?
— Від фонду. Як цільовий грант на лікування члена родини працівниці.
Данило помовчав.
— Формально це конфлікт інтересів. Марта керує програмою, ви засновник.
— Тоді оформимо правильно. Винеси на раду, з повним обґрунтуванням і без її участі в рішенні.
— Зрозумів…
