Мирон лежав і слухав, як за стіною хтось дивиться телевізор. Звідти долинали уривки веселих голосів, оплески, чужі аплодисменти. Обід принесли о першій: курячий суп, котлета з пюре, теплий компот. Суп виявився пересоленим. Котлета — стерпною. Компот — рідким, але не холодним. Мирон машинально зробив у голові позначку перевірити харчування, а потім упіймав себе на неприємній думці: пацієнти їдять це щодня. Можливо, скаржаться. Можливо, скарги десь осідають. Або доходять до нього у вигляді сухого рядка у звіті, який він підписує, не зупиняючись.
Надвечір клініка почала стихати. Пішли відвідувачі. Голоси в коридорах стали рідшими. На сестринському посту зміна передавала зміні справи: тихі фрази, шелест аркушів, рипіння стільця. О сьомій змінилася охорона, грюкнули вхідні двері. О восьмій вимкнули яскраве верхнє світло, і вздовж стін залишилися тільки нічні лампи, жовтуваті смуги біля плінтусів. У цьому світлі коридор здавався нижчим, довшим і чужим, а кути ніби густішали від тіні.
Десь капала вода — рівно, настирливо, з такою монотонністю, що за десять хвилин звук починав здаватися частиною власного дихання.
О пів на одинадцяту Мирон почув кроки. Не денні швидкі кроки Софії, не різкий стукіт підборів адміністратора і не ліниве шаркання санітарки. Ці кроки були м’які, рівні й обережні. Так ходить людина, яка знає кожен метр коридору: де плитка ледь чутно клацає, де лінолеум піднявся біля стіни, де вночі краще сповільнитися, щоб не розбудити пацієнтів.
У двері коротко постукали кісточками пальців.
— Павле Романовичу, ви не спите?
Голос був негучний, з легкою хрипотою, ніби його власниця наприкінці зміни берегла кожне слово. Мирон розплющив очі.
У дверях стояла невисока жінка в білому халаті. Темне волосся було зібране в хвіст, але не ідеально: біля скроні вибилися дві тонкі пасма. Косметики майже не було. Під очима лежали тіні — не синці, а глибока втома, така, яку не сховаєш, бо вона йде не від шкіри, а зсередини. Руки маленькі, сухі, нігті коротко підстрижені. На лівому зап’ястку простий круглий годинник. Бейджик приколотий трохи криво: «Кравченко М. П. Медична сестра».
— Не сплю, — відповів Мирон. Горло й справді пересохло від лікарняного повітря, тому голос вийшов хрипким, переконливим.
— Я призначення подивлюся, добре?
Вона підійшла, взяла аркуш зі стійки, звірилася із записом, з порожньою крапельницею, з показниками, занесеними вдень. Робила все швидко, але не різко. У її рухах не було нічого показного, жодного зайвого жесту. Так працюють люди, у яких руки давно звикли діяти раніше, ніж голова встигає оформити команду словами.
— Усе спокійно, — сказала вона. — Якщо знадобиться знеболювальне або просто щось турбуватиме, натисніть кнопку. Я на посту, підійду.
Вона ледь усміхнулася. Усмішка тривала менше секунди, не тепла й не холодна, радше професійна. Але в ній було не байдужість, а звичка дати людині знак: ви тут не самі.
Двері зачинилися майже беззвучно.
Мирон пролежав ще близько години. У палаті було темно, тільки слабкий нічник над дверима залишав на стіні каламутну пляму. За вікном парковкою іноді пропливали фари, і стельові тріщини на мить оживали, ставали схожими на тонкі гілки. Клініка вночі не спала повністю. У трубах потріскувало опалення, десь низько гудів холодильник, із поста долинало ледь чутне радіо.
Він раптом згадав, коли востаннє лежав у лікарні як пацієнт. Йому було трохи за двадцять, вирізали апендикс. Олена тоді була зовсім молодою практиканткою з переляканими очима. На обході вона затнулася, читаючи його прізвище в картці, почервоніла і потім до кінця розмови не піднімала голови. Мирон тоді подумав, що вона смішна. За кілька місяців вони вже зустрічалися. За рік одружилися. Через двадцять із гаком років він ніс її труну мокрою кладовищенською доріжкою.
Ближче до одинадцятої коридором знову пройшли кроки. Тепер їх було двоє. Поруч із рівною ходою Марти звучало нерівне шаркання. Хтось ішов важко, з паузами, ніби чіплявся за стіну. Потім Мирон почув кашель — глибокий, вологий, з тим надривом, який не сплутаєш із застудою.
— Обережно, тут поріжок, — тихо говорила Марта. — Тримайтеся за мене. Ще трохи. Зараз праворуч.
Мирон сів. Зачекав кілька секунд, потім босоніж став на холодний лінолеум і обережно прочинив двері.
У дальньому кінці коридору Марта вела під руку літнього чоловіка. Він був у легкій брудній куртці, явно не по погоді. Тканина на ліктях залисніла, спина потемніла від вогкості. Штани колись, мабуть, були сірими, але тепер стали невизначеного земляного кольору. Черевики стоптані, шнурки розв’язані, язички стирчали назовні. Чоловік припадав на ліву ногу і дихав так важко, що хрип долітав до палати.
Запах прийшов слідом: сирої тканини, застарілого поту, дешевого тютюну, холоду й людської бездомності. Так пахне не бруд сам по собі, а життя, у якому немає ванни, змінної сорочки й дверей, які можна зачинити за собою.
Марта довела його до процедурного кабінету в кінці коридору, відчинила двері, пропустила всередину й увійшла слідом…
