Мирон кілька митей стояв біля своєї палати, прислухаючись. Пост охорони був за поворотом, в іншому крилі. Він знав планування: сам затверджував реконструкцію. З цієї точки охоронець не бачив процедурного кабінету, якщо тільки не виходив на обхід. Камери стояли в холі, біля входів, на сходах, але не в палатному коридорі — юристи колись пояснили, що так безпечніше для захисту приватного життя пацієнтів.
Тепер це дозволяло Марті робити те, що вона робила. Або дозволяло Миронові побачити те, заради чого він сюди ліг.
Він вийшов у коридор. Лікарняна піжама здавалася на ньому чужою шкірою. Босі ступні мерзли. Напівтемрява робила будівлю незвичною, майже театральною. Мирон рухався повільно, намагаючись не наступати на ділянку підлоги, яка могла заскрипіти.
Двері процедурної були прикриті, але не замкнені. Через вузьку щілину було видно достатньо.
Літній чоловік сидів на кушетці. Куртка лежала на стільці. Під нею виявилася стара картата сорочка з відірваним верхнім ґудзиком. Навіть із відстані Мирон зрозумів: це не дрібниця. Рана була запаленою, з темними краями, шкіра довкола набрякла й стала багряною. Чоловік втягував повітря крізь зуби, але терпів, не скаржився.
Марта працювала без метушні. Змочила серветку антисептиком, обережно обробила краї, прибрала наліт, промокнула рану. Дістала свіжий перев’язувальний пакет, наклала пов’язку шар за шаром, закріпила акуратно, так, щоб не перетиснути. Ті самі рухи, що під час звичайної перевірки призначення: точні, спокійні, ощадні. Жоден жест не говорив про бридливість. Жоден — про роздратування.
— Дядьку Михайле, давно у вас це? — спитала вона, розбираючи упаковки на столику.
— Та вже днів сім, може, більше, — пробурмотів чоловік. — Думав, затягнеться само.
— Само не затягнеться. Тут уже запалення. Потрібні таблетки, курсом. Мінімум п’ять днів. Я дам із собою, але пити треба як написано. Не кидати, коли полегшає.
— Мартусю, а якщо через мене тобі біда буде? Люди бачать, язики в усіх довгі.
— Не думайте про це. Краще думайте, як не пропустити прийом.
Вона дістала упаковку, відрахувала таблетки в маленький прозорий пакетик і написала маркером просто на ньому: вранці одна, увечері одна, п’ять днів, водою. Потім додала вголос, дивлячись йому в обличчя:
— Не молоком, не чим попало. Водою. І прийдете в четвер. Я подивлюся, як загоюється.
Чоловік кивнув і сховав пакетик у внутрішню кишеню так дбайливо, ніби це була не жменя дешевих таблеток, а щось крихке й дороге.
Потім Марта підійшла до підвіконня. Там стояв металевий термос із потертостями на боках, поруч — пакет. Вона налила в одноразовий стаканчик темний чай. Запах міцної заварки дістався навіть до коридору. З пакета вона дістала бутерброд, загорнутий у паперову серветку: хліб, масло, кілька скибок ковбаси. Поклала перед старим.
Він подивився спершу на їжу, потім на неї. Очі в нього були каламутні, почервонілі по краях, із втомленим жовтуватим відтінком білків. Очі людини, яка давно перестала розраховувати на м’якість. Він узяв бутерброд обома руками й почав їсти повільно, намагаючись не кришити на кушетку. Чай тримав долонями, ніби грівся не стільки напоєм, скільки самим стаканчиком.
Марта сіла за стіл і відкрила зошит. Не офіційний журнал — звичайний шкільний зошит у клітинку, зелений, з білою наліпкою на обкладинці. Мирон бачив, як вона записує дату, ім’я, скаргу, що зроблено, що дала з собою. Почерк був дрібний і рівний.
Коли чоловік доїв, Марта допомогла йому вдягнути куртку. Блискавка заїла біля коміра, вона звично смикнула бігунок і застебнула до кінця.
— У четвер, — повторила вона. — Не зникайте.
— Не зникну. Дякую тобі.
Вона вивела його до службових дверей. Мирон устиг повернутися до себе й спостерігав крізь щілину, як Марта визирнула надвір, почекала, поки старий спуститься сходами, і тільки тоді зачинила двері. Замок клацнув тихо, але в нічному коридорі звук здався гучним.
Мирон ліг назад, натягнув ковдру до грудей. Серце билося швидше, ніж мало б.
Він намагався розкласти побачене по звичних полицях. Порушення? Так. Самовільне використання матеріалів? Так. Незаповнені документи? Так. Але на крадіжку це не скидалося. На підпільну платну практику — теж. Бутерброд був із її пакета. Чай — із її термоса. Облік — у шкільному зошиті, схованому не заради прибутку, а щоб не загубити людей у пам’яті.
Жінка в нічній зміні робила ту саму роботу, за яку їй платили вдень, тільки для тих, хто не існував у системі. Для людей, яких уранці не буде в жодному звіті, бо їх ніби й немає.
Він не заснув.
Опівночі коридором пройшов охоронець. Важкі черевики, в’язка ключів, лінивий розворот у кінці коридору. У палати він не зазирав. Після обходу знову стало тихо. Марта ходила відділенням, перевіряла пацієнтів. У дванадцяту палату теж зазирнула. Мирон удав, що спить. Світло ліхтарика коротко ковзнуло по стіні, затрималося на тумбочці, зникло. Вона постояла у дверях ще секунду й пішла.
Близько третьої ночі він знову почув рух біля службового входу…
