Данило Соколенко працював із ним вісім років. Худий, небагатослівний, завжди трохи зібраний, як людина, що тримає в голові кілька розкладів одночасно. Мирон цінував його не за усміхненість — усміхненим Данило не був, — а за рідкісну якість: він не ставив запитань там, де вони були не потрібні, і не обговорював доручення з тими, кого вони не стосувалися.
— Даниле, мені треба потрапити до третьої клініки як пацієнт, — сказав Мирон, коли помічник увійшов. — На два-три дні. Планове обстеження, скарги на поперек. Головне — щоб персонал не зрозумів, хто я.
Данило відкрив блокнот і записав майже без паузи. Потім підвів очі.
— На ваші документи оформляти не можна. У системі одразу спливе власник.
— Тому оформимо інакше. Нехай я буду Павлом Романовичем Ткаченком. Направлення від терапевта, результати аналізів, усе як належить. Глибокої перевірки не буде, це не складна страхова операція.
Данило кілька секунд мовчав. Він розумів межі доручення. Йшлося не про справжню підробку заради вигоди, а про внутрішню легенду у власній клініці. Мирон міг просто зайти туди будь-якої миті й відчинити будь-які двері. Папери були потрібні не для закону, а для того, щоб медсестри, реєстратори й охорона бачили перед собою звичайного пацієнта.
— Зроблю до середи, — сказав помічник. — Направлення оформимо через першу клініку. Аналізи візьму ваші останні, переоформимо бланки. На реєстрації питань не буде. Повний пакет підготую.
— І дізнайся графік Марти Кравченко. Мені потрібна саме її нічна зміна.
Данило кивнув.
— Вас можуть упізнати.
— У третій клініці я з’являюся рідко. Фотографія на сайті стара. Я схуд, відпустив бороду, костюми майже не ношу. У лікарняній піжамі, без машини, без охорони й без звичної впевненості мене не впізнає навіть половина адміністрації.
Данило записав останню фразу не дослівно, але за змістом. Потім вийшов.
Мирон залишився біля вікна. Дощ посилився. Валентина докурила, сховала шарф під комір і повернулася всередину. Фургон рушив, залишивши на мокрому асфальті дві темні смуги.
І раптом Мирон зрозумів, що вперше за довгий час відчуває не роздратування і не діловий інтерес, а просту людську цікавість. Хто така Марта Кравченко? Чому вона відчиняє службові двері вночі? І що саме відбувається там, куди не зазирають звіти?
У середу після обіду до третьої клініки мережі «Астер» надійшов пацієнт Павло Романович Ткаченко, п’ятдесят чотири роки, зі скаргами на біль у попереку й направленням на обстеження. Данило підготував легенду ретельно: направлення виглядало справжнім, результати аналізів були реальними, тільки прізвище на бланках стояло інше. Мирон приїхав на таксі, а не на своєму темному позашляховику. Водій усю дорогу слухав тиху музику й скаржився комусь телефоном на ремонт машини. На дзеркалі бовтався пластиковий освіжувач повітря, у салоні пахло сосною й вологою оббивкою.
Мирон вдягнув стару куртку, прості штани й черевики, які зазвичай діставав лише для дачі. У реєстратурі його зустріла дівчина з бейджиком «Олеся». Вона перевірила документи, попросила заповнити анкету й указати контактну особу. Мирон вписав номер Данила. У графі про алергії поставив «ні». Підписав згоди. Поки писав, подумав, що сам затверджував цю форму кілька років тому й жодного разу не уявляв, як дратує пацієнта потреба виводити одні й ті самі дані у трьох місцях.
Палата номер дванадцять була на другому поверсі, в кінці коридору. Двомісна, але друге місце пустувало: середина тижня, невисоке завантаження. Мирон увійшов, поставив сумку на тумбочку й оглянувся уважніше, ніж будь-який перевіряльник.
На стелі розповзалися тонкі тріщини. Він пам’ятав заявку на косметичний ремонт, яку спершу відклали до весни, потім до нового бюджету, а потім вона зникла серед нагальніших витрат. Тумбочка була подряпана на кутах. Кнопка виклику медсестри висіла на шнурку — недорога модель із великої закупівлі, яку він сам схвалив, бо фінансовий відділ довів економію. Вікно виходило на парковку й ряд майже голих дерев. На підвіконні темніла кругла пляма від квіткового горщика, хоча самого горщика вже не було.
Він переодягнувся, ліг на ліжко й втупився в стелю. Матрац виявився жорстким, навіть жорсткішим, ніж він очікував, але це його радше влаштувало: ортопедичні моделі закуповували за його вимогою. Простирадло пахло чистотою, не домашньою, а лікарняною — порошком, парою і чимось стерто-безособовим.
Денна зміна минала рівно. Медсестра на ім’я Софія, молода, рухлива, з короткою стрижкою й маленькими сережками-зірочками, зайшла ближче до вечора. Виміряла тиск, перевірила призначення, поставила крапельницю з вітамінами. Говорила привітно, але без зайвої балаканини.
— Павле Романовичу, стисніть кулак. Тепер відпустіть. Добре. Тиск у вас спокійний. Крапельниця недовго капатиме, хвилин сорок. Якщо закрутиться голова, покличете.
Вона пішла, залишивши по собі слабкий запах антисептика й чогось солодкого, може, жуйки…
