Ростислав Петрович повідомляв про порушення в нічних змінах третьої клініки. За його аналізом, витрати медикаментів і витратних матеріалів за останні місяці перевищували встановлену норму на сімнадцять відсотків. Нижче йшли рядки: перев’язувальні пакети, антисептики, одноразові шприци, фізіологічний розчин, прості антибіотики. Усюди стояли плюси — різні, але неприємно переконливі.
Далі починалося головне. За відомостями Ковальчука, медична сестра Марта Павлівна Кравченко під час нічних чергувань пропускала через службовий вхід сторонніх людей, не оформлювала їх як пацієнтів і надавала допомогу коштом клініки. У записці це називалося порушенням внутрішнього порядку, джерелом правових ризиків і матеріальних збитків.
Мирон прочитав документ один раз. Потім удруге.
Сімнадцять відсотків не могли розорити мережу. Але це був сигнал. А от необліковані люди в медичному кабінеті — інша річ. Якщо в такої людини станеться ускладнення, алергія, зараження, будь-яка непередбачена реакція, відповідати доведеться клініці. Перевірки, претензії, позови, питання до ліцензії. Мирон бачив установи, які руйнувалися через помилки значно менші.
Він зняв слухавку внутрішнього телефону.
— Ростиславе Петровичу, зайдіть до мене.
Ковальчук з’явився швидко, майже за дві хвилини. Отже, чекав. Невисокий щільний чоловік із гладеньким круглим обличчям, рідким волоссям і виразом людини, яка вже зробила все правильно і тепер очікує, що це оцінять. Він увійшов, прикрив за собою двері й сів навпроти, не розвалившись, але й не чекаючи запрошення. Сів рівно, як на важливій співбесіді.
— Розкажіть докладніше, — сказав Мирон, поклавши записку перед собою.
Ковальчук склав руки на животі.
— Ситуація, Мироне Степановичу, неприємна. Кравченко в нас працює другий рік. По денних змінах до неї питань немає. Пацієнти задоволені, призначення виконує, записи веде акуратно. Але охоронець Гнатюк помітив, що в її нічні чергування до службового входу приходять люди. На вигляд — без певного місця проживання, брудний одяг, запах, іноді явні травми. Вона їх зустрічає, проводить у процедурний кабінет, а вранці в журналах жодних записів.
— Давно охоронець це помітив?
— Не одразу доповів. Каже, спершу вирішив, що це родичі пацієнтів або якісь приватні випадки. Але потім стало повторюватися. Раз на тиждень, іноді частіше. По двоє людей, іноді по троє за ніч. Він прийшов до мене.
— Ви самі з нею говорили?
Ковальчук на мить опустив погляд. Зняв окуляри, протер скельця, хоча вони були чисті.
— Ні. Вважав, що правильніше спершу поставити вас до відома. Питання не рядове. Тут і дисципліна, і можливі наслідки, і репутація мережі. Це вже не рівень звичайної розмови заступника з медсестрою.
Мирон дивився на нього й майже бачив невидиму підкладку цієї промови. Річ була не лише в дисципліні. Ковальчук давно хотів отримати місце головного лікаря в другій клініці: попередній керівник збирався піти за кілька місяців. Ростислав Петрович показував себе людиною надійною, уважною до порушень, здатною помічати те, що інші пропускають. Доповідна була не просто запискою. Вона була акуратно складеною заявкою на довіру.
— Добре, — сказав Мирон. — Я сам розберуся.
Ковальчук кивнув, підвівся, смикнув піджак.
— Якщо знадобиться моя допомога, я на зв’язку будь-коли.
Він вийшов так само обережно, як увійшов. Навіть двері зачинив без зайвого звуку, ніби боявся витратити на клацання забагато емоцій.
Мирон відкрив кадрову програму. Система зависла на кілька секунд, потім неохоче впустила його всередину. Картка знайшлася швидко: Кравченко Марта Павлівна, тридцять один рік. Медичний коледж, диплом з відзнакою. Стаж дев’ять років. Попереднє місце роботи — велика муніципальна лікарня. Звільнилася за власним бажанням. Сімейний стан — не одружена. Адреса — гуртожиток на околиці. На фотографії з бейджа була невисока темноволоса жінка із серйозним обличчям і прямим поглядом. Знімок поганий, плаский, службовий. За ним не можна було зрозуміти нічого.
Мирон закрив картку й підійшов до вікна.
По шибці тяглися косі жовтневі краплі. Вони ніби не падали, а повільно стирали місто з іншого боку скла. Унизу блищала мокра парковка. Біля ґанку курила реєстраторка Валентина, він упізнав її за яскравим шарфом. Поруч стояв фургон доставки препаратів, водій ліниво перевіряв накладні під навісом.
Можна було викликати Кравченко, влаштувати службове розслідування, відсторонити її від роботи, звільнити за правилами. Можна було віддати все Ковальчуку — той зробив би це старанно й із задоволенням. Усе виглядало б законно, чисто, управлінськи бездоганно.
Але Мирон за довгі роки засвоїв просту річ: коли питаєш, чуєш версію. Коли дивишся, бачиш факт.
Якщо Марта справді крала або вела якусь незаконну схему, розмова лише попередить її. Якщо не крала, вона почне виправдовуватися, і він не відрізнить правду від добре вибудуваного захисту. Йому були потрібні не пояснення. Йому були потрібні власні очі.
Думка, що спала йому на гадку, виглядала безглуздо. Лягти в одну зі своїх клінік під чужим ім’ям. Провести там кілька днів як звичайний пацієнт. Спостерігати за нічною зміною зсередини. Це більше скидалося на дешевий сюжет із телевізійної передачі, ніж на рішення власника медичної мережі.
Але Мирон давно перестав боятися дивних рішень. Після того як ховаєш жінку, з якою прожив більшу частину дорослого життя, межа між розумним і нерозумним зсувається. Речі, які раніше здавалися неможливими, починають виглядати просто незвичними.
Він натиснув кнопку виклику помічника….
