Життя без прикрас— Ти сумуєш за хірургією? — запитала вона якось.
— Так.
— Сильно?
— Як за відтятою рукою.
Вона помовчала.
— Є спосіб повернутися. Теоретично. Можна подати апеляцію, щось довести.
— Але в мене немає грошей на доброго адвоката, і зв’язків немає. Головний — він усюди проліз. Мене до чорного списку внесли.
— Це нечесно.
— Це життя.
На початку серпня, за тиждень до її обіцяного приїзду, сталося те, що змінило все. Віктор прокинувся від стукоту у двері — гучного, тривожного. На годиннику була третя ночі. Він натягнув штани, відчинив — на порозі стояв Шульга-старший, білий як крейда.
— Швидше! Тема! Упав! Кров!
Віктор схопив сумку (він давно зібрав щось на зразок аптечки, про всяк випадок) і побіг за Шульгою. Бігти було недалеко, метрів триста, але серце калатало так, ніби він пробіг марафон. Тема лежав на подвір’ї, біля стосу дров. Поруч — пилка, бензинова, з червоним кожухом. Ліва рука в крові, з рани кров била поштовхами.
— Відійдіть! — Віктор упав навколішки поруч, затиснув рану. — Джгут! Мотузку, ремінь, що завгодно!
Шульга кинувся до хати. Віктор намацав пульс — слабкий, частий, хлопець втрачав кров надто швидко. Артерію зачепило, зрозумів він. Плечову. Якщо не зупинити — лічені хвилини. Шульга повернувся з ременем, Віктор наклав джгут, затягнув до краю. Кровотеча зупинилася, але рана — він придивився при світлі ліхтаря — була страшна. Пилка пройшла побіжно, але зачепила і м’язи, і судини.
— Швидку викликали. Їдуть. Сказали, пів години.
— Пів години він не протягне.
Шульга схопив його за плече:
— Ти ж лікар! Зроби що-небудь!
Віктор дивився на рану. Він знав, що треба робити. Ушити артерію, зупинити кровотечу як слід, не джгутом. Але для цього потрібні інструменти, яких у нього немає. І ліцензія, якої в нього немає. І операційна, якої тут немає.
— Ліхтар тримай, — сказав він глухо. — Рівно. Щоб рука не здригнулася.
Із сумки дістав ножиці, пінцет, голку з кетгутом — старі запаси, які беріг незрозуміло для чого. Руки працювали самі, без участі голови. Розширити рану, знайти пошкоджену судину, перетиснути, зашити. Шов за швом. Це була не операційна, а сільське подвір’я, при світлі ліхтаря, без анестезії. Тьома знепритомнів від болю й шоку, і це було на краще.
Швидка приїхала, коли він накладав останній шов. Фельдшер, молодий хлопець, нещодавно після училища, витріщився на нього, роззявивши рота.
— Ви! Що ви зробили?
— Ушив плечову артерію. Джгут накладено двадцять хвилин тому, не знімайте ще п’ять. Потім крапельниця, фізрозчин, терміново в хірургію. Група крові — друга позитивна, я перевірив.
Хлопець кліпав очима.
— Ви лікар?
— Був.
Вони завантажили Тьому в машину й поїхали. Віктор залишився сидіти на землі, дивлячись на свої руки — у крові, тремтливі, але живі. Руки хірурга, які згадали те, чого їх учили. Шульга опустився поруч, важко дихаючи.
— Дякую, — сказав він хрипко. — Ти йому життя врятував.
— Сподіваюся, що так.
— Що тепер буде?
Віктор знизав плечима:
— Не знаю. Якщо все добре, він житиме. Якщо розкажуть, мене знову посадять.
— Я не розкажу. І ніхто не розкаже.
— Фельдшер бачив.
— Поговорю з ним.
Віктор похитав головою:
— Не треба. Якщо спитають, скажу правду. Я втомився ховатися.
Він пішов додому, вимив руки, ліг і проспав до обіду. Снилися операційні лампи, запах йоду, звичний ритм серцевого монітора.
Тьома вижив. Його перевезли в область, у хірургію, зробили повторну операцію — так, для порядку, але первинний шов тримався добре.
— Хто це робив? — питали хірурги.
— Не знаю, — відповідав Шульга. — Уночі було, не розгледів.
Чутки, звісно, поповзли. У селі секретів не буває. Але ніхто не доніс, ніхто не написав заяви. Віктор чекав на поліцію, слідчих, повторний арешт. Не дочекався. Дарина зателефонувала наступного дня.
— Я чула, — сказала вона без передмов. — Тамара Іллівна розповіла.
— Я порушив закон. Знову.
— Ти врятував людині життя. Знову. Це одне й те саме. — Вона помовчала. — Вікторе. Я тут дещо дізналася. Про твого головного. Про суд.
— І що?
— У мене є друг. Адвокат. Хороший. Він переглянув твою справу й каже, там купа процесуальних порушень. Якщо подати на перегляд…
— Дарино, у мене немає грошей.
— Зате в мене є.
— Що?
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиро дякую за щиру і змістовну розповідь життєву справжню я не читала а проживала разом з ними