Життя без прикрасМиколка кивнув, ніби взяв інформацію до відома. Потім запитав:
— А я можу бути героєм?
— Можеш. Якщо захочеш.
— Я хочу.
— Тоді будеш.
Варенька того року закінчила школу із золотою медаллю, як і очікувалося. Вступила до медичного, на лікувальний факультет.
— Піду твоїми стопами, — сказала вона Вікторові.
— Упевнена? Це важка професія. Часто невдячна.
— Знаю. Але я хочу.
Він дивився на неї, на цю вже дорослу дівчину, яку колись прийняв на руки на брудному березі річки, і відчував гордість. Не за себе. За неї.
— Тоді вперед.
Дарина плакала на випускному — від щастя, казала вона, але Віктор знав, що й від смутку теж. Дочка їхала до столиці, у гуртожиток, починала самостійне життя. Це було правильно й боляче водночас.
— Вона впорається, — сказав він дружині.
— Я знаю. Але все одно страшно.
— Боятися — це нормально. Отже, любиш.
Літо того року було особливим. Варенька поїхала, Миколка поїхав до табору, і вони з Дариною вперше за багато років залишилися вдвох. Сиділи на веранді, пили чай, мовчали. Мовчання було затишним, звичним — мовчанням людей, яким не потрібні слова.
— Дивно, — сказала Дарина якось. — Порожньо якось.
— Це називається «синдром порожнього гнізда».
— Я знаю, як це називається. Я дисертацію захистила, якщо ти забув.
Він усміхнувся:
— Не забув.
— І що робити?
— Жити. Звикати. Радіти, що діти виросли.
— Я радію. Але все одно…
Вона не договорила, але він зрозумів. Материнство — це не професія, яку можна змінити. Це частина особистості, яка не зникає, коли діти йдуть.
— У нас будуть онуки, — сказав він. — Колись.
— Це «колись» коли?..
— Коли Варенька вирішить. Або Миколка.
— Миколка ще маленький. Йому чотирнадцять. Через чотири роки армія або університет. Час летить…
— Летить. Надто швидко.
Він обійняв її, і вони сиділи так, дивлячись на захід сонця над яблунями — тими самими яблунями, які цвіли його першої весни тут, близько вісімнадцяти років тому. Близько вісімнадцяти років. Ціле життя. І ще одне життя, до того: в’язниця, суд, несправедливість. Іноді йому здавалося, що це було з кимось іншим. Із людиною, яку він знав, але якою перестав бути.
— Про що думаєш? — запитала Дарина.
— Про час. Про те, як багато всього сталося.
— Шкодуєш про щось?
Він подумав. Ретельно, чесно.
— Ні. Ні про що.
— Навіть про в’язницю?
— Навіть про неї. Якби не в’язниця, я б не вийшов того дня. Не зустрів би тебе.
— Ти вже це казав.
— І скажу ще. Бо це правда.
Вона всміхнулася й поцілувала його — легко, ніжно, як цілують людей, яких люблять давно і звично.
— Ходімо спати, філософе.
— Ходімо.
Осінь принесла несподівану новину. Дзвінок від Олексія Юрійовича, того самого адвоката, який вів справу про реабілітацію.
— Вікторе Анатолійовичу, пам’ятаєте Осипова?
— Важко забути.
— Він помер. Учора, інфаркт.
Віктор мовчав. Не знав, що сказати, що відчути.
— Ви там? — запитав адвокат.
— Так. Просто… думаю.
— Про що?
— Про справедливість. Про те, що вона іноді приходить сама, без нашої участі.
— Ви раді?
— Ні. Не радий. Але й не засмучений. Він був частиною минулого. Минуле закінчилося.
Він поклав слухавку й вийшов на ґанок. Осипов помер. Людина, яка зламала йому життя, яка запроторила за ґрати, відібрала професію. Помер від інфаркту в шістдесят три роки, мабуть, у якійсь лікарні, без родини та друзів. Жалю не було. Але й тріумфу теж. Лише втома й розуміння: усе, що було, залишилося позаду. Тепер важливе лише те, що попереду.
Попереду було багато всього. Варенька на третьому курсі, яка мріяла про хірургію, як тато. Миколка у випускному класі, який готувався до випускних іспитів і мріяв про щось своє, ще не визначившись. Дарина з її проєктами розвитку села, які тепер фінансувалися з міського бюджету. Робота, яка тривала: програма, команда, тисячі лікарів по всій країні, мільйони пацієнтів.
— Ти коли на пенсію збираєшся? — запитала Дарина якось.
— Ніколи.
— Так не буває.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиро дякую за щиру і змістовну розповідь життєву справжню я не читала а проживала разом з ними