Під час паводка мати двох синів допомогла батькові з хворим немовлям, але невдовзі їй довелося захищати свій дім і дітей

Павло заплакав. Раніше Ірина одразу жаліла його, хотіла виручити, врятувати. Тепер, дивлячись на ці сльози, вона відчувала саму лише втому.

— Передай Максимові, що я його люблю.

— Коли настане час, скажеш йому сам. І на все, про що він спитає, відповіси чесно.

Вона пішла, не пообіцявши чекати.

Розслідування тривало кілька місяців. Підроблення підпису підтвердили експерти. Пил із пилки збігся з деревиною нової палі та її просоченням; розмова на флешці пов’язала Ткача із саботажем. Угоду зупинили, проєкт направили на повторну екологічну експертизу. Згодом компанія відмовилася орендувати берег.

Та того вечора, повернувшись із поліції, Ірина не почувалася переможницею. Чорне від кіптяви подвір’я, згорілий сарай, причал, який знову треба було лагодити. Максим сидів на сходах, не промовляючи ні слова. Андрій переносив інструмент у човен.

— Ви куди збираєтеся? — спитала Ірина.

— Прибираю інструмент. Завтра зранку піду до райцентру. На верфі запропонували роботу.

— Ви обіцяли доробити причал.

— Доробив би. Тепер небезпеки немає, сусіди допоможуть. Лізу заберу із собою. На верфі дадуть кімнату в гуртожитку, там поряд ясла.

Максим підвівся й зник у будинку. Двері за ним зачинилися надто тихо.

— Ви дали слово не зникати.

— Тому й попереджаю перед від’їздом.

— Як шляхетно.

— Не треба, Ірино.

— Чого не треба? Удавати, ніби мені байдуже? Ви все в нас перевернули, діти звикли до вас. А тепер є робота — і можна йти?

— Іншої жінки немає. І я не передумав. Тільки досі не знаю, чи є тут місце для мене самого. Чи я потрібен лише тоді, коли треба щось збудувати або когось урятувати.

— Це неправда.

— Тоді скажіть, як насправді.

Ірина розтулила рота, але прохання не прозвучало. Попросити залишитися — означає визнати, що їй потрібна інша людина, що вона хоче й сподівається. Усередині знову піднявся заслін, який укривав її два роки. За ним вона була в безпеці. І в порожнечі.

Андрій почекав відповіді, потім кивнув.

— Адресу залишу. Покличете допомогти з будинком — приїду.

— Так, звісно. З будинком.

Він поніс інструмент у човен.

На світанку Ірина прокинулася від тиші. Колиска Лізи була порожня; на столі залишився вимитий кухоль. Андрій узяв свої речі й кілька пелюшок. На підвіконні лежала «Повернеться»: полагоджена, з новим вітрилом і маленьким моторчиком.

Максим сидів на ґанку.

— Він уже поплив? — спитав хлопчик.

— Ще ні. Човен стоїть біля причалу.

— А ти чого чекаєш?

— Що мені робити?

— Попроси його не їхати.

— Не можна утримувати дорослу людину.

— То не утримуй. Скажи правду. Він же сам цього вчить.

За городом запрацював мотор. Андрій відв’язав човен.

Ірина побігла до причалу, але човен уже вийшов у протоку. Голос до нього не долинув би — його відніс би вітер.

Біля берега стояв старий батьків моторний човен, після пожежі витягнутий із човнового навісу. Його двигун не запускали багато років.

— Ключ у банці, мамо! — крикнув Максим.

Ірина дістала ключ, стрибнула всередину й потягнула шнур стартера. Мотор кашлянув, але не запрацював. Із другої спроби — теж. Руки тремтіли.

Максим, уже в рятувальному жилеті, спустився на першу сходинку.

— Витягни підсос! Андрій мені показував.

Вона знайшла важілець і знову смикнула шнур. Двигун заревів, викинувши сизий дим.

— Я поїду з тобою.

— Ні, побудеш із бабою Галею.

— Тобі ж страшно самій.

— Страшно. Однаково поїду.

Відштовхнувшись від берега, Ірина зрозуміла, наскільки важче керувати моторним човном, ніж їй пам’яталося. Човен розвертало, ніс ударявся об хвилі. В обличчя летіла вода. Андрій попереду вже здавався темною цяткою. Вона додала газу.

Наздогнати його вдалося біля старої коси — там, де першої ночі зупинився його двигун. Побачивши Ірину, Андрій сповільнив хід і повернув до неї.

— Що сталося?

— З дітьми все добре.

— Навіщо ж ви самі вирушили на цій розвалюсі?

— Не називайте його так. Він батьків.

— Мотор перегрітий. Прямуйте до берега.

— Андрію, помовчіть хоч хвилину.