Минув день, другий, потім ще кілька. Ніхто не приходив і не дзвонив. Видно, ситуація була надто очевидною. Степан Миколайович і Ганна спершу сварилися пошепки, потім мовчали, потім сиділи ввечері на кухні над чаєм і перераховували заощадження. Обоє розуміли: купити нову машину вони не зможуть. Нарешті біль став тихішим. Не зник, але відступив у куток, де зберігаються всі втрати, з якими доводиться жити далі.
Одного ранку, коли на столі вже стояла тарілка гарячих оладок, а чай у склянках парував солодкою парою, у двері подзвонили. Гостей вони не чекали. Степан Миколайович невдоволено підвівся, буркнув щось про вистигаючий сніданок і пішов у передпокій.
На порозі стояв Денис.
Старий одразу напружився. У першу мить йому захотілося грюкнути дверима просто перед обличчям гостя. Звідки той дізнався адресу? Чи не починається знову та сама біда? Але Денис устиг підняти руку, не напираючи, а ніби просячи дозволу на одне слово.
— Степане Миколайовичу, не женіть мене. Я не сваритися. Мені треба з вами поговорити. Вислухайте, будь ласка.
Степан Миколайович не любив розмов через поріг. Він відступив убік. Із кухні визирнула Ганна, тримаючи в руках рушник. Вона подивилася на незнайомця насторожено, але нічого не сказала.
Денис пояснив, що хоче забрати стару машину в майстерню, подивитися, чи є шанс повернути її до нормального стану. Він не виправдовувався й не перекладав провину на колишнього начальника. Говорив просто: тоді за кермом сидів він, отже, і відповідальність теж його. Степан Миколайович слухав похмуро, не довіряючи цій раптовій турботі, але десь усередині все ж ворухнулася слабка надія. Може, і справді підлатають дверцята, і стара ще трохи послужить.
Він узяв документи, нашвидку одягнувся й поїхав із Денисом. Але коли автомобіль зупинився не біля тісного гаража із запахом мастила, а перед просторою чистою будівлею, де за склом блищали нові машини, Степан Миколайович насторожився остаточно.
— Це не майстерня, — тихо сказав він.
— Прошу вас, не хвилюйтеся, — відповів Денис. — Зараз усе пояснять…
