Усередині старого посадили за стіл. Працівниця поклала перед ним папери й терпляче, рядок за рядком, пояснювала, що де означає. Степан Миколайович читав повільно, хмурився, перепитував і шукав очима Дениса: відбувалося щось зовсім не те, про що йому сказали вдома. Коли ж його провели до зали з новими автомобілями, він зупинився посеред проходу, розгублений і майже сердитий від власного нерозуміння.
Денис стояв біля блискучої машини з п’ятьма дверима й повним приводом. Саме про таку Степан Миколайович колись, ще на узбіччі, сказав між зітханнями, не думаючи, що його слова хтось запам’ятає.
— Що це має означати? — прохрипів старий.
Денис простягнув ключі.
— Вона ваша. Стару зарахували як частину оплати. Решту вже сплачено.
Степан Миколайович не взяв ключі. Він переводив погляд із машини на Дениса, і все це здавалося йому чиїмось жартом, надто дорогим і неправдоподібним.
— У мене таких грошей немає, хлопче. Не треба так зі мною.
— Я не граюся, — тихо відповів Денис. — Того дня я мав загальмувати. Я не дитина, не камінь на педалі лежав. Рішення ухвалив я. Тепер я хочу, щоб ви не лишилися без дороги через мою слабкість. З Назаром Семеновичем я більше не працюю. З новою роботою вже домовився. А гроші… гроші ще заробляться….
