— Господи, аби тільки минулося, — прошепотів він майже беззвучно.
Денис уже тиснув на гальма. Він бачив, що проміжок надто вузький, бачив старого за кермом, бачив перекошені від переляку плечі. Але з заднього сидіння вдарив крик:
— Не гальмуй! Проїдеш! Тисни, я сказав!
Назар Семенович нахилився вперед так різко, що пасок безпеки вп’явся йому в живіт. Він лаяв невідомого водія, обзивав його недолугим, старим, небезпечним, бурмотів про розбиті корита на дорозі. У його голосі не лишилося нічого людяного — тільки розлючене бажання, щоб перешкода зникла.
Денис на мить заплющив очі, а тоді, підкоряючись не здоровому глузду, а страху, знову додав газу.
Темний седан рвонув у тісний прохід. Наступної секунди метал верескнув об метал. Уздовж боку малолітражки прорізалася глибока вм’ятина, фарба обсипалася рваними клаптями, бампер зачепив обшивку, і під колесами зблиснули іскри. Велика машина смикнулася, перекосилася й завмерла, застрягнувши там, де не мала права навіть намагатися проїхати.
Степан Миколайович інстинктивно прикрив голову руками. Серце билося так часто, що він майже нічого не чув довкола. Але дверцята седана вже розчинилися, і Назар Семенович важкими швидкими кроками попрямував до нього. Обличчя чоловіка було багряним, рот перекошений від люті.
— Ти хоч розумієш, що накоїв? — заревів він, смикнувши дверцята старої машини. — Ти знаєш, з ким маєш справу?
Він схопив Степана Миколайовича за куртку на грудях і потягнув назовні. Старий похитнувся, ледь утримався на ногах і від потрясіння майже не міг вимовити й слова. Назар Семенович трусив його, засипав погрозами, кричав про суди, витрати, папери, такі неприємності, після яких той нібито більше ніколи не сяде за кермо. Його розпалювала саме беззахисність старого: чим тихіше мовчав Степан Миколайович, тим грубішим ставав нападник…
