Але в кишені куртки у старого лежав маленький перцевий балончик. Ганна колись змусила носити його з собою, повторюючи, що в дорозі всяке буває. Рука сама намацала холодний корпус. Коли Назар Семенович знову нахилився над ним, Степан Миколайович натиснув.
Пекучий струмінь ударив просто в обличчя. Назар Семенович захлинувся криком, відскочив, затулив очі долонями й заметався між машинами, сиплячи лайкою й наказами. Старий, звільнившись, опустився назад на сидіння, і його ще довго трясло так, що коліна не слухалися.
Денис вибіг із седана й зупинився, не знаючи, куди подіти руки. Він дивився то на начальника, який сльозився й гарчав від болю, то на літнього чоловіка в пом’ятій машині. У грудях у Дениса щось обірвалося — не різко, а глухо, ніби давно перетерта нитка нарешті не витримала.
— Чого застиг? — прохрипів Назар Семенович. — Допомагай! Ти для чого тут?
Денис не кинувся до нього. Він повільно дістав сигарету, прикурив і сперся на капот. Дим пішов угору тонкою смугою. У цей короткий проміжок він побачив усе збоку: свою покірність, чужу жорстокість і власні руки на кермі, які не зупинилися вчасно.
Він не докурив до кінця, відкинув недопалок убік, витяг із кишені службове посвідчення й кинув його під ноги Назарові Семеновичу.
— Досить, — сказав він тихо. — Я більше на вас не працюю.
Начальник, кліпаючи запаленими очима, насилу розгледів його. Спершу він ніби не зрозумів слів, а потім губи скривилися у звичній злості.
— Ти ще приповзеш. Без мене тебе ніхто не візьме. Я таку характеристику напишу, що все життя згадуватимеш.
Денис не відповів. Йому раптом стало байдуже до цих погроз, хоча ще хвилину тому вони тримали його за горло. Він підійшов до малолітражки, присів біля пошкодженого боку й оглянув довгу рвану смугу. Дверцята перекосило, фарбу здерло, метал зім’яло так, що старенька машина здавалася втомленою живою істотою….
