Не підводячись, Богдан намацав автомат, що впав, розвернув його вздовж проходу й натиснув на спуск. Стріляв, поки магазин не спорожнів. Із темряви долинув важкий звук падіння, після якого найближча стрілянина припинилася.
Він лишився над Мариною, важко дихаючи. Повітря пахло порохом, від диму щипало очі. Його пальці ковзнули в її волосся, притягнули ближче, і тільки тепер він зміг вимовити:
— Марино… Тебе зачепило?
Вона обійняла його впоперек спини, тримаючи так само міцно, як він її.
— Ні. Чуєш? Я ціла. Зі мною все добре.
Вони лежали серед диму й уламків, пригорнувшись одне до одного. В іншій частині дому ще тривав бій, але тут на кілька митей чулося тільки їхнє дихання. Богдан тримав жінку, яка з’явилася в його житті лише кілька тижнів тому, з такою силою, ніби розтиснути руки означало втратити останню опору.
Марина спробувала глибше вдихнути й уперлася долонями йому в груди.
— Дай мені вибратися. Ти важкий.
Він обережно переніс вагу вбік. Пошкоджене плече озвалося болем, нерухомі ноги потяглися слідом, коли Богдан перекотився на спину. Марина відразу підвелася навколішки. Оглядати власні садна було ніколи: укриття лишалося зачиненим, а тиша в коридорі не обіцяла безпеки.
Вхопившись за раму, вона натужно підняла крісло й повернула його на колеса. Потім повернулася до клавіатури. Руки тремтіли так сильно, що довелося на мить притиснути долоню до стіни.
— Повтори код.
— Вісім, нуль, чотири, два. Зірочка, — вимовив Богдан, уривчасто вдихаючи.
Важкі двері із шипінням відійшли назовні. Марина вхопила його за комір сорочки, вперлася черевиками в килим. Підняти такого чоловіка вона не змогла б і в спокійній кімнаті. Лишалося тягнути…
