Оля підозрювала чоловіка в зраді, але після лікарні він сам покликав її на кухню для розмови

Свою обіцянку Віктор виконав. Він змінив роботу й працював на виснаження: потрібно було забезпечувати власне життя й допомагати Наталії. Вагітність давалася їй важко. Наталя погано почувалася, часто потрапляла до лікарні.

Роботодавець, як вона й очікувала, спробував її звільнити. Тоді втрутився Віктор. У нього були знайомі юристи, і їм виявилося неважко притиснути господаря до стіни. Зрештою той ще й виплатив Наталії компенсацію моральної шкоди. Ці гроші були їй зовсім не зайві.

— Виходить, саме ця історія допомогла мені досягти всього, що я маю, — зізнався Віктор, дивлячись Олі в очі. — Я багато працював, намагався рухатися далі. Наталії й маленькому Кості — сина назвали на честь батька — потрібна була моя допомога. Він, до речі, народився трохи раніше терміну. І я досі поруч із ними. Вони моя сім’я. Допомагаю не лише грошима: Кості-молодшому потрібні увага, підтримка. Він без батька росте, має бути людина, на яку він зможе спертися.

— Я бачила вас, — нарешті сказала Оля. — Біля торговельного центру, за кілька днів до твого нападу.

— Ти нас бачила? — здивувався Віктор. — Можу собі уявити, які думки в тебе тоді з’явилися.

— Вони й з’явилися. Я збиралася влаштувати тобі прочухана, тільки ти опинився в лікарні. А тепер сам усе розповів. Але чому стільки часу мовчав?

— Ти хотіла, щоб поруч була сильна людина, надійна опора, захисник. А в мене довічна інвалідність. Мені пересадили серце, Олю. Я не хотів, щоб ти знала й бачила в мені людину з інвалідністю. Щодня пив ліки, тільки пересипав їх у баночки від вітамінів, щоб ти нічого не запідозрила. І спорт, і харчування — усе за порадою лікарів. Помірне навантаження, правильна їжа, постійні обстеження.

Він далі пояснював, що весь цей час перебував під наглядом і почувався добре.

— Але іноді трапляється таке, — продовжив Віктор. — Я переніс інфекцію, після неї почалася реакція. Знову мало не загинув. У лікарні зробили операцію, підібрали іншу терапію. Тепер знову як новенький, тож не хвилюйся.

— Отже, про Наталію й Костю-молодшого ти мовчав тільки тому, що хотів уберегти мої почуття? — уточнила Оля.

— Так. Пробач мені. Я все одно тебе обманював. Коли знову опинився в реанімації, на межі життя і смерті, зрозумів: не можна більше нічого від тебе приховувати. Я вас познайомлю. Наталія давно говорила, що пора, що це неправильно — усе від тебе ховати. Але довелося б розповісти й про себе. Зізнатися, що я не такий сильний, не такий невразливий, як ти думаєш. Не скеля, яка тобі потрібна. Після твого важкого дитинства мені хотілося стати для тебе надійним захистом.

— А я, виявляється, не настільки слабка, якою ти мене весь цей час вважав, — усміхнулася Оля.

Такого пояснення вона не чекала. Воно виявилося набагато кращим за будь-яку з версій, якими вона себе мучила. В одному Віктор усе ж мав рацію: колишнього відчуття, ніби йому ніщо не може зашкодити, більше не було. Але Олю це не лякало. Невразливих людей не буває.

— Я рада, що тепер ми чесні одне з одним, — продовжила Оля.

Вона поклала долоню на його руку. Віктор усміхнувся й підвів на неї очі.

— Правда? А я боявся, що ти мене приб’єш. Таке приховувати чотирнадцять років!

— Можливо, варто було б, — з усмішкою відповіла Оля. — Але ж я собі не ворог. Давай краще на вихідних покличемо Наталію й Костю-молодшого до нас. Я накрию стіл, нарешті познайомимося. Що він любить? Як думаєш, моя курка з картоплею в духовці йому сподобається?

— Він буде в захваті, — упевнено сказав Віктор. — Як мені з тобою пощастило. Кращої за тебе немає.