Життя без прикрас— Не треба себе мучити, — сказав він. — Сьогодні ви зігріли мою доньку. Мені цього досить.
До обіду сніг знову повалив. Віталій пішов на трасу й з’явився лише через три години, весь засипаний. Снігоочисник туди ще не дістався, машину замело до даху. Продовжувати шлях було неможливо.
— Залишайтеся тут, — сказала Олександра. — Куди зараз іти?
— Якщо дозволите, ніч проведу в прибудові.
— Вона холодна. Буржуйку там сто років не топили.
— Протоплю.
— А Надійка?
Він повернувся до доньки. Вона спала в Тані на колінах, а та боялася навіть поворухнутися, немов їй вручили найголовніший скарб у світі.
— Дівчинку залиште зі мною, нехай поспить у теплі, — запропонувала Олександра, не чекаючи на його рішення. — Самі лягайте в прибудові, якщо так спокійніше. Але спершу ще поїжте.
Уночі вона лежала біля печі з дітьми й чужою маленькою дівчинкою. Сон не йшов; Олександра дивилася вгору й думала про Анатолія. Толечка, старший брат. У дитинстві звозив її на санчатах із гірки, а потім забирав цукерки. На похороні Бориса не відходив, підтримував під руку. І про ремонт сказав: «По-родинному, собі ні копійки».
Невже міг так учинити? Вона не вірила. Може, Віталій помиляється, щось переплутав. Або бреше — він же чужий, розповісти може будь-що.
Але вона пам’ятала, як він слухав стелю, як вимовив про сосну — наче від дотику йому стало боляче. Міг просити для себе тепла, стоячи на порозі із замерзлою донькою; міг сказати будь-що. А заговорив про її дітей: «Заберіть дітей із тієї кімнати». Так, думалося Олександрі, не кажуть, якщо хочуть обдурити.
Уранці вона встала раніше за інших. У сінях довго дивилася на рештки веранди, потім принесла коротку драбину й Віталіїв ліхтарик — той, що він дістав із машини.
Люк був над дверима комори. Раніше Олександра жодного разу не підіймалася на горище: Борис не дозволяв, казав, що там самий пил і темрява, робити їй нічого. Після його смерті й потреби такої не виникало.
Із драбини вона відкинула кришку. Назустріч потягло холодом, запахло смолою. Світло ліхтарика вихопило низький простір під кроквами: балки, тирсу, прокладений між деревом утеплювач. Перебравшись через край, Олександра на колінах рушила туди, де, як їй здавалося, була дитяча.
Навіть їй, недосвідченій, різниця впала в око. Біля димаря лежали важкі, майже коричневі балки. Далі деревина світлішала до жовтизни, а по краях тягнулася синява, мов пліснява на хлібі.
Одна світла балка розійшлася посередині. У тріщину ввійшов би палець; по краях біліло свіже дерево. Знизу, з дитячої, у неї впирався торець поставленої Віталієм колоди.
Олександра поповзла далі, затримуючи промінь на кожній балці. На тріснутій зберігся напис синьою фарбою. Маркування стерлося наполовину, літер і цифр вона не розібрала, але слова «не кондиція» прочитала.
Якийсь час вона сиділа перед ними навпочіпки. Потім узяла телефон: уночі вдалося зарядити його від автомобільного акумулятора, який Віталій приніс у рюкзаку. Спочатку зняла напис, за ним тріщину, потім світлий ряд поруч із темним деревом. Повернулася до напису й сфотографувала зблизька.
Уже збираючись до люка, помітила у світлі ліхтарика білий кутик між утеплювачем і балкою. Витягла зім’ятий аркуш, складений учетверо й забруднений смолою.
Це була накладна з пилорами. Олександра розгорнула її й прочитала: «Пиломатеріал хвойний, сорт третій. Одержувач — підприємець Зуєв Анатолій». Під текстом стояв розмашистий підпис із закруткою. Так Толечка підписувався ще школярем, удаючи якогось начальника. Олександра знала цей розчерк із дитинства.
Мабуть, папір загубили робітники, коли підіймали брус. Склавши його по згинах, Олександра сховала знахідку у внутрішню кишеню кофти. Уперше за довгі місяці руки були спокійні.
Унизу, в сінях, вона зустріла Віталія з дровами в руках.
— На горище підіймалися?
— Так.
— Навіщо?
— На власні очі подивитися хотіла.
Під його мовчазним поглядом вона вийняла накладну. Віталій розгорнув аркуш, швидко прочитав і, акуратно склавши, віддав назад.
— Не загубіть. Такий папір важливий.
— Розумію.
— Олександро… — Після паузи він продовжив: — Не хотілося б, щоб ви з братом посварилися через мене.
— Річ не у вас. Річ у моїх дітях.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.