Життя без прикрасВідповіді не було. Щоками Раїси Андріївни потекли сльози, вона не намагалася їх витерти.
— І це ви вважали любов’ю?
— Досі вважаю, — прошепотіла свекруха. — А от тому, що з неї вийшло, назви не знаю.
Вони надовго замовкли. Оксана стояла із зошитом у руках. Усередині боролися дві величезні сили: гаряча, чиста лють, від якої хотілося щось розбити, та інше почуття — гірке, важке, схоже на жаль. Жаліти цю жінку вона не хотіла. Але жаліла й за це ненавиділа себе.
— А Лариса? — спитала вона. — У неї теж була любов?
Обличчя Раїси Андріївни змінилося.
— У Лариси були гроші. Я попросила вписати діагноз. Тільки це. Щоб тебе не лікували, не квапили, не змушували намагатися завагітніти. За це відповідаю я. Коли Степан віддав їй перші гроші, я зрозуміла: вона придумала, як заробити на нашій брехні. Я вимагала зупинитися, не раз. Вона казала, що пізно. Що варто мені її видати — і сама опинюся під судом за підміну ліків. І ж так воно й було.
— Ви дозволили їй брати гроші в Степанка.
— Я не зуміла її зупинити, — тихо відповіла Раїса Андріївна. — У цьому цілком моя вина.
Грюкіт дверей унизу змусив обох завмерти. У сінях уже чулися знайомі кроки — важкі, швидкі. Степан прийшов.
— Мамо, ти тут? Оксанко? — тривожно покликав він.
Оксана заплющила очі. Тільки б не зараз. Але скрипнув горищний люк, і в отворі з’явився чоловік. Його погляд переходив із дружини на матір, із розгорнутого зошита на колиску. Він побачив сльози на материному обличчі, й Оксана помітила, як повільно він блідне.
— Що тут сталося?
— Степанку, я сама тобі все поясню, — Раїса Андріївна встала; голос її зміцнів. — Тільки на Оксану не кричи. Вона нічого поганого не зробила.
Син стояв посеред горища й слухав. Раїса Андріївна говорила неголосно, не намагаючись виправдатися: про дівчаток, його сестер, про яких йому ніколи не розповідали, про клятву й страх, а потім про пігулки, вечірній термос, розписки й Ларису. Усе, що до його приходу почула Оксана, тепер дізнався й він.
Степан жодного разу не втрутився. На нерухомому обличчі не можна було нічого прочитати. Лише стиснуті руки виказали його: Оксана побачила білі кісточки кулаків. Навіть коли мати закінчила, він ще довго не говорив.
— Ти ж знала про мотоцикл? Що я його продав?
— Так.
— І про кредит знала? Що будинок у заставі?
— Знала.
— Отже, бачила, як я по дві зміни працюю, ночами не сплю. Як дивлюся на дружину й слова не можу знайти. Ти знала, що вона здорова, а я все на себе думав. Може, зі мною біда, може, я неповноцінний… Дев’ять років, мамо.
— Степанку…
— Дев’ять років ти в нас забрала, — видихнув він, не підвищуючи голосу, і від цього Оксані стало страшніше, ніж від крику. — Мою дитину в мене відібрала. Вона вже могла б до школи ходити.
— Я хотіла…
— Знаю я, чого ти хотіла. — Він повернувся до маленького вікна; плечі затремтіли. — Щоб було краще. Усі ж так кажуть.
Раїса Андріївна залишалася посеред горища — маленька, випростана. Не просила пробачити її, не заперечувала. На сина вона дивилася так, ніби втратила його й розуміла, що більше ніколи не знайде.
— Іди, будь ласка, — сказав Степан. — Мені зараз треба з дружиною залишитися.
Мати кивнула й рушила до люка. Уже почавши спускатися, затрималася на другій сходинці.
— Оксано, — майже пошепки покликала вона. — Коли настане час, не забудь про уколи від резус-конфлікту. Перший — на двадцять восьмому тижні, другий — протягом трьох діб після пологів. Без них наступна вагітність буде небезпечною. Будь ласка, пам’ятай про це. Це важливо.
Вона пішла вниз. Оксана почула спершу двері, потім стукіт хвіртки, тоді кроки стихли. Тільки після цього опустилася на підлогу біля чоловіка. Він обійняв її, і вони довго сиділи серед горищного пилу й старих речей. За багато років уперше плакали вдвох.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.