Життя без прикрас— Що нам тепер робити? — спитав він.
— Я поки не знаю, — відповіла Оксана, дивлячись у вікно, за яким темніла осіння ніч. — Але одного хочу напевне: щоб Лариса відповіла за все. Подамо заяву. Аналізи в мене є, твої розписки теж, і листування з Віталієм із лабораторії збереглося. Вона отримувала гроші, обманюючи нас. Такій людині не можна залишатися лікаркою.
— А з мамою?
Оксана не відразу знайшла відповідь.
— Не знаю, Степанку. Сьогодні пробачити їй не можу. Але суду для неї я не хочу. Не вважаю її лиходійкою. Вона 1986 року зламалася, а потім так і залишилася зламаною.
— Я хочу її вбити, — сказав Степан.
— Я знаю.
— І обійняти її хочеться.
— Я знаю.
Степан сховав обличчя в долонях. Оксана поклала руку йому на спину. Так і сиділа з ним до світанку, слухаючи годинник за стіною.
Через тиждень заяву на Ларису Денисівну Гончар було подано. Віталій, дізнавшись, що сталося, познайомив Оксану з юристом. Той порадив звернутися до обласного управління охорони здоров’я й водночас до прокуратури.
Оксана зібрала незалежні результати обстежень, розписки, видані Степанові, й копію старої медичної картки, де цифри були явно підмінені. Зошит Раїси Андріївни до цієї папки не потрапив. Оксана прибрала його в шафу й нікому про нього не сказала.
Два місяці тривала перевірка. Спочатку Лариса Денисівна все заперечувала, потім почала телефонувати Степанові. Після цього спробувала домовитися з Оксаною за гроші.
— Сорок тисяч, — запропонувала вона. — П’ятдесят. Давайте забудемо все це. Я частину грошей повертаю, а ви відкликаєте заяву.
Оксана зберегла розмову на телефоні й передала запис юристові.
У грудні комісія заборонила Гончар працювати лікаркою. Усі отримані від родини гроші вона мала повернути до останньої копійки; матеріали перевірки надіслали слідчому.
Повернувшись з управління охорони здоров’я, Степан виклав перед дружиною товсту пачку банківських квитанцій.
— У січні розрахуємося з кредитом.
Оксана подивилася на нього, потім на папери. Дев’ять років. Цілих дев’ять років — і тепер від них перед нею залишилася ця пачка.
Поруч лежали результати скринінгу, аналізи крові, довідка про взяття на облік. Ірина Олексіївна Шульга пильно стежила за вагітністю, призначаючи все точно за термінами. Кожні два тижні Оксана сідала в автобус і їхала до обласного центру. Коли вдарили морози, Степан почав брати відгули: закутував дружину у два кожухи й віз на старому мотоциклі з коляскою.
Наприкінці грудня термін сягнув двадцяти восьми тижнів. Потрібний препарат Ірина Олексіївна вводила сама, не кваплячись, дивлячись Оксані в очі.
— Усе добре, — сказала вона. — Захист тепер є.
На кушетці Оксана розглядала спорожнілий шприц — легкий, маленький, майже іграшковий. Такої дрібниці забракло 1986 року, щоб Віра Бондаря залишилася живою.
— Дякую, — прошепотіла вона, звертаючись не до лікарки, а до когось іншого.
Назад вона їхала під снігом: великі вологі пластівці й далі падали, коли дісталася додому. На порозі в сінях лежав загорнутий у газету пакунок, перев’язаний мотузкою. Оксана розгорнула його й дістала дві пари яскраво-червоних вовняних шкарпеток із ялинковим візерунком. В’язка була така щільна, що шкарпетки могли стояти самі.
Жодної записки. Вона довго тримала подарунок, потім залишила його на підвіконні. Степанові не розповіла.
Увесь січень шкарпетки простояли там. У лютому морози посилилися, й Оксана нарешті надягла їх: навіть валянки вже не рятували від холоду. Жодні куповані шкарпетки так не зігрівали ноги.
Потім раз на тиждень на порозі знаходилося щось іще. То банка малинового варення, то мішечок сухої м’яти, то старі фланелеві пелюшки, які від прання стали м’якими. Жодних слів, жодних записок. Тільки на снігу залишалися сліди від сусідньої хвіртки.
З жовтня вони з Раїсою Андріївною не розмовляли. Вона трималася осторонь, а якщо зустрічала їх на вулиці, відводила очі й поступалася дорогою. Степан проходив, наче не помічаючи матері.
Наприкінці лютого Оксана одного разу побачила його біля паркану. Він довго дивився на темні материні вікна, після чого мовчки пішов колоти для неї дрова. Відтоді робив це щодня й залишав складені поліна біля сусідньої хвіртки. До ранку їх там уже не було.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.