— Усім не вистачає, — нервово всміхнулася Лєна. — Тут життя дороге. З дитиною особливо.
— Я можу щомісяця трохи переказувати, — сказала я.
Вона скривилася.
— Мам, ну що там твоя пенсія? Я не про це.
На кухню зайшов Павло. Він, мабуть, чув останні слова.
— Маріє Іванівно, ви не подумайте, ми не просимо, — сказав він м’яко. — Просто є розумні рішення. Квартира стоїть порожня, а гроші могли б працювати на родину.
Слово «родина» він вимовив із натиском. Я кивнула, щоб не сперечатися, але всередині стало трохи прохолодніше.
— Квартира не порожня, — сказала я. — Там моє життя.
Павло всміхнувся, ніби я сказала дитячу дурницю.
— Життя там, де близькі.
Я промовчала. Тоді це здалося мені просто різницею поколінь. Молоді все міряють грошима, старі — пам’яттю. Буває.
Потім розмови стали повторюватися.
Спершу обережно. Лєна показувала мені оголошення: «Дивися, мам, яка гарна студія, тобі одній вистачить». Павло за вечерею міркував про те, як небезпечно літнім жити самим. Потім з’явилися документи. Не справжні, як він казав, «просто зразки». Договір дарування. Довіреність. Консультація юриста по відеозв’язку.
— Це щоб потім не бігати, — пояснювала Лєна, не дивлячись мені в очі. — Ти ж усе одно колись мені залишиш квартиру. Я єдина донька.
— Колись — так, — відповідала я. — Але не зараз.
Вона ображалася. Мовчала по пів дня. Грюкала дверцятами шаф. Павло ставав підкреслено ввічливим.
— Звісно, це ваше право, — казав він. — Просто дивно, коли мати не довіряє рідній доньці.
Ця фраза влучала просто в болюче місце…
