Лєна зустріла мене в аеропорту худа, бліда, з темними колами під очима. Вона кинулася до мене, обійняла так міцно, що я мало не розплакалася просто біля виходу. Від неї пахло дорогими парфумами, кавою і втомою.
— Мамочко, ти приїхала, — шепотіла вона. — Боже, як добре.
Павло стояв поруч, високий, акуратно підстрижений, у темному пальті. Він усміхнувся, поцілував мене в щоку.
— Маріє Іванівно, наша рятівнице. Тепер заживемо.
Я тоді не почула в цих словах нічого поганого.
Їхня квартира була простора, світла, з великими вікнами і сірим диваном, на якому лежали іграшки. Усе здавалося красивим, але якимось неживим: чашки стояли рівно, книжки були підібрані за кольором, дитячі речі сховані в білі коробки. Тільки Артем порушував цю картинку — кругленький, теплий, пахучий молоком малюк із серйозними очима.
Коли його вперше вклали мені в руки, я забула втому дороги. Він подивився на мене, насупився, схопив за палець і не відпустив. У мене в грудях щось м’яко здригнулося.
— Здрастуй, мій рідний, — сказала я. — Це я. Баба Маша.
Перші дні були щасливими. Я вставала вночі, гріла пляшечку, ходила з Артемом коридором, поки за стіною спали Лєна й Павло. Вдень варила суп, прала крихітні повзунки, гуляла з візочком тихими кварталами, де чужа мова звучала звідусіль, як шум води. Лєна стала спокійнішою. У неї з’явився рум’янець. Вона іноді сміялася за вечерею.
— Мам, ти навіть не уявляєш, як нас виручила.
— Для чого ж іще мати потрібна? — відповідала я.
Павло теж був уважний. Купував мені чай, який я любила, питав, чи не дме з вікна, приносив із магазину сир, схожий на наш. Але іноді я ловила на собі його погляд — швидкий, оцінювальний. Ніби він прикидав не моє самопочуття, а щось інше.
За тиждень Лєна вперше заговорила про мою квартиру.
Ми сиділи на кухні. Артем спав. За вікном ішов дощ. Лєна гортала телефон, а я чистила яблуко тонкою спіраллю, як колись чистила їй у дитинстві.
— Мам, а ти не думала продати свою квартиру? — спитала вона ніби між іншим.
Ніж зупинився.
— Навіщо?
— Ну як навіщо? Ти ж сама. Там старий будинок, ліфт ламається, сусіди бозна-які. Можна було б гроші вкласти. Або купити щось менше. Або… — вона зам’ялася, — нам допомогти.
Я подивилася на неї.
— Вам не вистачає?
