Він відповів не відразу. На тлі чулися музика, сміх.
— І правильно пропонує.
Я сіла на стілець.
— Отже, знаєш.
— Аню, ти перегнула. Треба все повернути, як було.
— Як було — це коли я плачу, мама мовчить, тато хворіє, а ти приїжджаєш по борщ?
— Не починай.
— Я не починаю. Я закінчую. Лера більше не приходить у дім без нашої згоди. І ти не привозиш сюди її речі.
— Ти не можеш мені заборонити.
— Можу. Як власниця частки. І батьки можуть. Як власники решти.
Він мовчав. Потім сказав тихо, зло:
— Ти ще побачиш, що буває, коли людину заганяють у кут.
Після цього дзвінка я вперше злякалася по-справжньому.
Не за себе. За батьків.
Я купила маленьку камеру для передпокою. Не приховану — звичайну, для безпеки, з датчиком руху. Поставила на шафу, спрямувала на вхідні двері й коридор. Сказала батькам чесно.
Батько кивнув.
— Давно треба було.
Мама зам’ялася.
— А якщо Артем дізнається?
— Хай дізнається.
Він дізнався за три дні. Прийшов увечері, побачив камеру й вибухнув.
— Ти нас знімаєш? Власну сім’ю?
— Передпокій, — сказала я.
— Ти хвора!
Батько вийшов із кімнати, спираючись на палицю.
— Не кричи.
— Тату, вона перетворила дім на в’язницю!
— Ні. На в’язницю його перетворює той, хто приходить із погрозами.
Артем різко повернувся до батька.
— І ти туди ж.
— Я завжди був там, де правда, — сказав батько.
Обличчя Артема спотворилося. На секунду мені здалося, що він зараз скаже щось непростиме. І він сказав.
— Правда в тому, що ви мене ніколи не любили. Народили пізно, носилися, поки маленький був, а потім Аня стала святою, а я зайвим. От тепер маєте. Я теж умію захищатися.
Він пішов, грюкнувши дверима так, що в серванті задзвеніли келихи.
Тієї ночі батькові стало зле. Тиск підскочив, обличчя стало сірим, губи сухими. Мама тремтячими руками шукала тонометр, я викликала швидку, називала адресу й не впізнавала свого голосу. Поки ми чекали, батько лежав на дивані й тримав мене за зап’ясток.
— Не віддавай, — прошепотів він.
— Що, тату?
