— Дім. Матір. Себе.
Я сиділа поруч і кивала, хоча сльози застилали очі.
Після лікарні він повернувся через чотири дні — змарнілий, мовчазний. Лікар сказав: стрес виключити, режим дотримувати, ліки суворо за призначенням. Я взяла відпустку. Мама ходила по дому навшпиньки. У серванті келихи більше не дзвеніли, бо я перестала відчиняти дверцята: боялася будь-якого різкого звуку.
Артем не дзвонив тиждень.
Потім прийшов лист.
Звичайний, паперовий, у поштовій скриньці. Мама дістала його вранці разом із рекламними листівками. На конверті було прізвище батька. Усередині — претензія від імені Артема. Він вимагав «досудового врегулювання сімейного майнового спору», стверджував, що батьки підписали договір дарування під моїм психологічним тиском, що я перешкоджаю його проживанню, налаштовую батьків проти нього і приховую документи.
Мама читала листа, сидячи на краю дивана. Аркуш тремтів у її руках.
— Це не він писав, — сказала вона.
— Він підписав.
— Лера, мабуть…
— Мамо, йому тридцять два. Він не дитина.
Вона закрила обличчя аркушем, ніби хотіла сховатися в цьому папері.
Мені теж хотілося сховатися. На роботі я робила помилки у звітах. Начальниця, сувора Ірина Сергіївна, викликала мене до себе й спитала:
— Анно, що відбувається?
Я хотіла сказати: нічого. Але замість цього заплакала. Некрасиво, тихо, зі стисненим горлом, намагаючись витерти сльози рукавом. Вона налила мені води, зачинила двері кабінету й дала номер юриста, з яким працювала сама.
Юристом виявився невисокий чоловік на ім’я Павло. Він уважно вислухав, переглянув документи, поставив багато неприємних, але потрібних запитань: чи були довідки про дієздатність батьків, хто був присутній у нотаріуса, чи є підтвердження оплати ремонту й лікування, чи є листування з братом, свідки, записи.
— Камера в передпокої є? — спитав він.
— Є.
— Зберігає звук?
— Так.
— Нічого не публікуйте. Збережіть копії. І батьків до нотаріуса більше без вас або довіреної людини не відпускати.
— Вони мають право самі, — сказала я.
— Звісно. Але ваше завдання — щоб на них не тиснули і щоб потім це можна було довести.
Удома я почала збирати все: чеки, банківські перекази, договір із бригадою на дах, виписки з лікарні, повідомлення Артема. Що більше я збирала, то страшніше ставало. Бо це була не просто тека. Це була історія нашої сім’ї, розібрана на докази. Любов у чеках. Біль у виписках. Зрада в скриншотах.
Одного вечора, розбираючи старі документи в серванті, я знайшла фотографію. Ми з Артемом маленькі. Він сидить у мене на колінах, тримає ту саму дерев’яну машинку, сміється беззубим ротом. Я дивлюся на нього з таким обожненням, що в мене перехопило подих.
Мама зайшла до кімнати й побачила фото в моїх руках.
— Він був хорошим хлопчиком, — сказала вона.
— Був.
— І зараз десь є той хлопчик.
Я не відповіла. Бо не знала, чи це правда.
Поворот стався в суботу.
Уранці подзвонила сусідка Тетяна, яка жила через двір і знала нашу сім’ю з тих часів, як я вчилася в школі.
— Аню, ти вдома?
