— Вдома.
— Зайди до мене. Тільки сама.
У Тетяни завжди пахло кавою й кішками. Вона відчинила двері в халаті, швидко втягнула мене всередину й замкнула.
— Я не люблю втручатися, — сказала вона, хоча все життя саме цим і займалася. — Але тут така справа.
Вона дістала телефон.
— До мене вчора твоя Лера приходила.
— Навіщо?
— Питала, давно твій батько «головою слабкий». Прямо так не сказала, але навколо та навколо. Мовляв, після хвороби він дивний, документи підписує, не розуміючи. Я сказала, що Микола Петрович при здоровому глузді дасть фору половині двору. Вона усміхнулася й пішла. А в мене камера над хвірткою пише.
Тетяна ввімкнула відео. На екрані Лера стояла біля її паркану, тримаючи сумку на лікті, і говорила тим самим м’яким голосом:
— Просто якщо потім будуть питання, важливо, щоб сусіди підтвердили: Микола Петрович після лікарні був не зовсім при собі.
— Хто вам сказав таку дурницю? — відповідала Тетяна на записі.
— Рідні переживають, — сказала Лера. — Артем дуже страждає. Йому здається, що батька використали.
Я дивилася на екран, і всередині щось клацало, як замки. Ось воно. Не відчуття, не підозра. Доказ.
— Надішліть мені, будь ласка.
— Уже надіслала. І ще дещо.
Вона дістала з шухляди аркуш.
— Після неї я згадала. Бачила я цю Леру раніше. Не у вас.
— Де?
Тетяна примружилася.
— У Мельникових на сусідній вулиці. У них син із якоюсь дівкою зв’язався, потім мати мало квартиру не переписала. Скандал був. Дівчину, здається, Валерія звали. Але прізвище інше.
У мене похололи долоні.
— Ви певні?
— На сто відсотків не скажу. Але таке обличчя не забудеш. Усміхається, а очі рахують.
Того ж дня я подзвонила Павлові. Він не став робити висновків, тільки сказав:
— Шукайте зв’язок обережно. Жодних звинувачень без підтверджень. Можна поговорити з Мельниковими, але без тиску. І збережіть запис сусідки.
Мельникови жили в приватному будинку за двома провулками. Я довго стояла біля їхньої хвіртки, не наважуючись натиснути дзвінок. Було соромно. Незручно. Ніби я прийшла ритися в чужій білизні. Але потім згадала батька на дивані з сірим обличчям і натиснула.
Відчинила жінка років п’ятдесяти, втомлена, з глибокими складками біля губ.
— Ви до кого?
— Перепрошую. Мене звати Анна. Я щодо Валерії. Можливо, вона була знайома з вашим сином.
Жінка зблідла так різко, що я зрозуміла: Тетяна не помилилася.
Вона впустила мене не відразу. Спершу довго дивилася, потім сказала:
— Якщо ви від неї, йдіть.
— Я не від неї. Вона наречена мого брата.
Жінка заплющила очі…
