На кухні в Мельникових було чисто, але холодно. Ні квітів, ні фотографій на видноті. Жінка представилася Оленою. Говорила тихо, постійно тереблячи край скатертини.
Її син Дмитро познайомився з Валерією два роки тому. Та тоді була «Лерою Савчук», працювала адміністраторкою в салоні, розповідала про важке дитинство, про мрію про сім’ю. Швидко ввійшла в дім. Переконала Дмитра, що мати його пригнічує. Потім почала говорити Олені, що синові потрібна «фінансова незалежність», що краще продати дачу й вкластися в бізнес. Були сварки, погрози, якісь заяви. Зрештою Дмитро взяв кредит на своє ім’я і віддав гроші Лері на «спільну справу». Справа зникла разом із Лерою. Кредит лишився.
— Ми до поліції зверталися, — сказала Олена. — Але він сам переказав гроші. Розписки немає. Листування наполовину видалила. Прізвище виявилося не те, адреса орендована. Вона вміє.
— У вас є фото? — спитала я.
Олена дістала старий телефон. На знімку Лера сиділа за святковим столом, притулившись до темноволосого чоловіка. Волосся було коротше, колір темніший, але це була вона. Ті самі очі, та сама акуратна усмішка.
— Можна мені копію?
Олена подивилася на мене.
— Ви хочете її зупинити?
— Так.
— Тоді я поїду з вами куди треба.
Додому я поверталася з відчуттям, що в руках у мене не телефон із фотографією, а розпечене вугілля. Хотілося відразу подзвонити Артемові, закричати: «Ти розумієш, кого привів?» Але Павло велів не поспішати.
— Люди, які вже посварилися з сім’єю через партнера, рідко вірять прямому звинуваченню, — сказав він. — Він вирішить, що ви підлаштували. Треба, щоб він сам почув те, що неможливо пояснити вашими ревнощами.
Такий випадок дала сама Лера.
За два дні Артем подзвонив мамі й сказав, що приїде «миритися». Мама засяяла, як дитина. Напекла млинців, дістала варення. Батько мовчав, але вдягнув чисту сорочку. Я попередила Павла, він сказав: «Не провокуйте. Камера пише? Нехай пише».
Артем приїхав із Лерою.
Вона зайшла з букетом. Невеликим, гарним, білі квіти в крафтовому папері. Підійшла до мами, обійняла її. Потім до батька.
— Миколо Петровичу, пробачте нас. Ми всі втомилися. Я теж наговорила зайвого.
Батько кивнув, але руки не подав.
Ми сіли за стіл. Млинці холонули, чай темнів у чашках. Артем мав вигляд змучений. Під очима синці, щетина, плечі опущені. Він майже не говорив. Лера говорила за двох: про те, що сім’я важливіша за майно, що треба шукати компроміс, що вона готова почати з чистого аркуша.
— Який компроміс? — спитала я.
Вона поклала ложку.
— Дуже простий. Ми з Артемом поки поживемо окремо. Але Наталія Іванівна й Микола Петрович підписують заповіт, де його права закріплені. А дарування вашої частки лишається, якщо ви підпишете угоду, що не будете продавати або виділяти частку без згоди Артема.
Я навіть не здивувалася.
— Тобто Артем не власник, але має отримати право блокувати мої рішення?
— Це захист сім’ї.
— Від мене.
— Від будь-яких необдуманих дій.
Артем підвів голову.
— Аню, ну підпиши. Чого ти боїшся, якщо не збираєшся нас виганяти?
Ось тоді я зрозуміла, як глибоко вона ввійшла йому під шкіру. Він говорив її словами. Навіть інтонація була її — м’яка, ображена, ніби це я мала виправдовуватися.
— Я боюся не за себе, — сказала я. — Я боюся, що ти перестав думати своєю головою.
Лера зітхнула.
— Знову образи.
— Ні. Факти.
Я дістала телефон. Не різко, без театру. Поклала на стіл фотографію, яку надіслала Олена Мельник.
— Леро, це ви?
Вона глянула побіжно. І саме це її видало. Якби бачила вперше — взяла б телефон, придивилася, здивувалася. А вона подивилася рівно на секунду й відвела очі.
— Ні.
Артем насупився.
— Що це?
— Спитаємо ще раз, — сказала я. — Це ви?
