— Один раз. Потім він сказав, що голова паморочиться.
Я подзвонила Лері. Вона відповіла не відразу.
— Так, Аню?
— Ти принесла татові не ті таблетки.
Пауза була коротка, але помітна.
— Я принесла те, що Наталія Іванівна попросила.
— Вона просила інші.
— Можливо, вона переплутала назву. Я не лікар.
— Тоді не треба приносити ліки.
— Як скажете. Хоча я хотіла допомогти.
Я поклала слухавку й довго сиділа на краю ліжка, стискаючи телефон. У сусідній кімнаті батько кашляв, мама шаруділа пакетами, шукала старий рецепт. Дім жив своїм звичним життям, але я вперше відчула в ньому небезпеку. Не скандал, не образу — небезпеку.
Я поставила на холодильник магнітний блокнот і почала записувати всі ліки: час, дозу, хто дав. Мама образилася.
— Ти мені не довіряєш?
— Я боюся помилки.
— Це через Леру?
— Це через татів тиск.
Вона відвернулася.
Уночі я довго не могла заснути. Лежала у своїй маленькій кімнаті, де колись стояли два ліжка — моє й Артемове. Його ліжко давно винесли, на його місці стояла шафа з батьківськими зимовими куртками. На підвіконні лежала стара дерев’яна машинка, яку батько зробив Артемові, коли тому було п’ять. Чомусь мама не викинула її. Я дивилася на цю машинку в темряві й думала: де ми звернули не туди? У який момент брат вирішив, що любов — це коли йому всі винні?
Відповідь прийшла за два дні, але не на це запитання.
Я повернулася додому раніше, ніж звичайно: на роботі вимкнули світло, нас відпустили. Підходячи до дверей, почула голоси. Лера говорила на кухні. Її голос був рівний, упевнений.
— Наталіє Іванівно, ви зрозумійте, я не ворог. Але з юридичного погляду ситуація небезпечна. Аня вже має частку. Потім вона може вимагати виділу, продажу, чого завгодно. Ви опинитеся залежні від неї.
— Аня так не зробить, — тихо сказала мама.
— Ви в цьому певні? Вона вже один раз усе оформила без Артема.
Я завмерла в коридорі за вхідними дверима. Ключ лишився в замку зовні, пальці похололи.
— Це ми з батьком вирішили, — сказала мама слабше.
— Звісно. Але хто вас відвіз до нотаріуса? Хто знайшов юриста? Хто приніс документи?
Мовчання.
— От бачите, — м’яко сказала Лера. — Я не засуджую. Просто пропоную захиститися. Є варіант: ви з Миколою Петровичем оформлюєте заповіт так, щоб Артем отримав свою частку. А ще краще — скасовуєте дарування, якщо доведете, що вас ввели в оману.
У мене у вухах зашуміло.
— Але Аня платила… — почала мама.
— Гроші можна повернути поступово. А дім — це дім. Сімейне має лишатися сімейним.
Я відчинила двері.
Лера обернулася. На столі перед нею лежали якісь роздруківки. Мама сиділа навпроти, маленька, винна, у в’язаній кофті, яку я купила їй минулої зими.
— Як цікаво, — сказала я. — Уже консультації проводимо?
