— спитала я, не обертаючись.
Лера подивилася на мене.
— Аню, ви дуже напружені. Я прийшла миритися.
— Миряться після вибачень.
Вона ледь усміхнулася.
— Гаразд. Пробачте, якщо мої слова здалися вам різкими.
— Не здалися.
Мама смикнула мене поглядом: мовчи. Я замовкла, але лишилася.
Лера говорила довго. Не монологом — ні, акуратними фразами, після яких мама сама починала виправдовуватися. Що вони не хотіли образити Артема. Що частку оформили не проти нього. Що він усе одно син. Що весілля — добра справа. Лера слухала, кивала, іноді торкалася маминих рук. А я бачила, як мама поступово м’якшає, як у її очах з’являється провина.
Перед відходом Лера сказала:
— Наталіє Іванівно, ви тільки не дозволяйте Ані вирішувати за всіх. Вона сильна, це видно. Але сильні люди іноді не помічають, як душать слабких.
Мама опустила очі.
Після цього Лера стала приходити часто. То з пирогом, то з ліками, які «їй порадили», то просто «дізнатися, як тато». Батькові вона не подобалася, він ішов до кімнати й вмикав телевізор. Мама ж танула. Їй хотілося миру. Їй хотілося, щоб син знову приходив, щоб у нього було весілля, діти, нормальне життя. Лера давала їй цю картинку — акуратну, світлу, з мандаринами на столі.
Артем приїздив разом із нею рідше. Сидів похмурий, розмовляв тільки з матір’ю. Зі мною — сухо, як із сусідкою по комуналці. Одного разу я почула, як він у коридорі сказав мамі:
— Вона тебе налаштувала. Ти сама не могла таке вигадати.
Мама прошепотіла:
— Артеме, не починай.
— Я не починаю. Я просто знаю, що Аня все життя мене терпіти не могла.
Я стояла за дверима ванної з кошиком білизни в руках і не могла поворухнутися. Це була неправда. Така повна, нахабна неправда, що від неї німіли пальці. Я пам’ятала, як носила його на руках, коли він був маленький і хворів. Як билася за нього у дворі, коли старші хлопці відібрали в нього велосипед. Як віддала йому свої заощаджені гроші на перший телефон, бо батько тоді втратив роботу. Він міг забути. Я — ні.
За тиждень почалися дивні речі.
Спочатку зникла квитанція за газ, яку я поклала на тумбочку в передпокої. Потім мама сказала, що не може знайти паспорт — він виявився в шухляді з рушниками. Батько одного вечора покликав мене й показав бульбашку з таблетками.
— Це не мої, — сказав він.
Я взяла бульбашку. Назва була схожа, упаковка майже така сама, але дозування інше. В аптеці мені пояснили, що це не смертельно, але за його стану могло спричинити стрибки тиску.
— Хто купував? — спитала я в мами.
— Лера принесла. Сказала, у нашій аптеці дешевше.
У мене всередині похололо.
— Мамо, ти давала татові?
