Міська лікарня зустріла Андрія запахом хлорки й тишею, тією особливою лікарняною тишею, коли чути кроки по лінолеуму й далекий шум медичних приладів. Він припаркував машину біля головного входу, заглушив двигун і обернувся. Альма сиділа на задньому сидінні, дивилася на нього розумними карими очима.
«Пробач, дівчинко, — тихо сказав Андрій, простягаючи руку й почухавши її за вухом. — Тебе сюди не можна. Такі правила. Я швидко, обіцяю. Провідаю Оксану й повернуся». Альма схилила голову набік, ніби розуміючи.
Андрій прочинив вікна, щоб було свіже повітря. Налив води в миску, яку завжди возив у машині. Погладив собаку ще раз.
«Чекай мене тут. Я скоро». Він вийшов із машини, замкнув її й попрямував до входу.
Обернувся. Альма сиділа біля вікна, дивилася йому вслід. У грудях щось стиснулося.
Цей собака врятував йому життя сьогодні, а він залишає її саму в машині. Але вибору не було, до лікарні з тваринами не можна. Біля вахти його зупинила літня медсестра.
«Добрий день».
«До кого?»
«До Оксани Сергіївни. Її сьогодні поклали після отруєння чадним газом».
Медсестра кивнула, подивилася в журнал. «Третій поверх, палата номер 12. Але спершу зайдіть на другий поверх, до завідувача терапевтичного відділення. Він хотів поговорити з родичами постраждалих». Андрій піднявся на другий поверх. Кабінет завідувача був у кінці коридору.
Світла кімната з великим вікном і письмовим столом, заваленим паперами. За столом сидів чоловік років п’ятдесяти, у білому халаті, зі стомленим, але добрим обличчям. «Добрий день».
Андрій переступив поріг. «Я брат Оксани Сергіївни. Ви хотіли зі мною поговорити?» Лікар підвівся, простягнув руку.
«Олег Михайлович, завідувач відділення. Проходьте, сідайте. Ви той самий, хто не приїхав на зустріч?» Андрій сів на стілець, кивнув.
«Так, це я».
Лікар подивився на нього уважно, з якимось особливим виразом. Повагою, чи що? «Вам дуже пощастило. Дуже. Ще хвилин п’ятнадцять у тій кімнаті — і ми б втратили щонайменше двох. Чадний газ підступний, він непомітний, не має запаху, діє швидко. Ваші колеги знепритомніли майже одночасно. Якби не ваша сестра, яка вчасно повернулася й наказала викликати швидку…» Голос його став тихішим. «Чому ви не поїхали, якщо не секрет?» Андрій мовчав кілька секунд, добираючи слова.
«Собака не пустила. Моя Альма. Вона гарчала, блокувала двері, не давала вийти з дому. Я думав, що божеволію. Навіть кричав на неї, а вона… Вона відчувала небезпеку. Якимось чином знала, що мені не можна туди їхати».
Лікар відкинувся на спинку крісла, задумливо подивився у вікно. «Тварини відчувають те, чого не відчуваємо ми. Це важко пояснити. Собаки помічають ледь вловимі запахи, зміни в повітрі, тривожні дрібниці, недоступні людині. Але як ваш собака міг відчути небезпеку за кілька кілометрів, пояснити неможливо. Може, це інтуїція, а може, любов. Називайте як хочете, але вона врятувала вам життя».
«Я знаю, — прошепотів Андрій. — Я це знаю». Лікар підвівся, підійшов до вікна.
«Усі постраждалі лежатимуть доби три, може, й довше. Під наглядом, на кисні. Але виживуть. Усі виживуть. Ваша сестра впоралася дуже добре, витягла людей і організувала виклик допомоги. Справжня героїня».
«Можу я пройти до неї?»
«Звісно. Третій поверх, палата дванадцять. І до решти теж можете зайти, якщо хочете. Вони будуть раді бачити вас живим». Андрій подякував лікареві й піднявся на третій поверх. Зупинився біля палати номер вісім.
Табличка «Лариса Іванівна Коваленко». Він штовхнув двері, зазирнув усередину. Лариса Іванівна лежала на ліжку під крапельницею.
На обличчі — киснева маска. Очі розплющені, дивилася в стелю. Почувши рипіння дверей, повернула голову.
«Андрій?» Голос слабкий, приглушений маскою. Він підійшов, сів на стілець поруч.
«Як ви, Ларисо Іванівно?»
«Жива».
Спробувала усміхнутися. «Андрійку, а ви… ви ж мали бути там, чому не приїхали?»
«Довга історія, — тихо відповів він. — Собака не пустила. Альма, вона відчувала небезпеку». Лариса Іванівна кивнула, сльози потекли по щоках.
«Розумна собака, врятувала господаря. Знаєте, Андрійку, коли я отямилася в швидкій, перше, про що подумала: де ви? Оксана сказала, що не приїхали. І я так зраділа. Так зраділа, що ви живі. Зустріч, гроші, інвестори — все це дурниці. Головне, що всі живі».
Андрій нахилився, обережно обійняв її. «Одужуйте». Він обійшов іще кілька палат.
Павло, виконроб, лежав із заплющеними очима, але, почувши кроки, розплющив їх. «Привіт, начальнику. От і зустрілися», — хрипко промовив він.
«Як ти?»
«Нормально».
«Лікарі кажуть, мине. Чув, собака тебе не пустила?»
«Так, гарчала, блокувала двері, не давала вийти». Павло слабо всміхнувся.
«Оце так вірність. Премію їй випиши. Довічну».
Кирило, молодий інженер, спав під кисневою маскою. Андрій не став його будити, просто постояв поруч, подивився на бліде обличчя. «Хлопцеві двадцять три. Усе життя попереду. Добре, що вижив». Нарешті Андрій дійшов до палати номер дванадцять.
Постояв біля дверей, глибоко вдихнув, штовхнув їх. Оксана лежала біля вікна, дивилася на небо. Почувши кроки, повернулася, і обличчя осяялося.
«Андрійку!» Він підійшов швидко, обійняв, міцно, відчайдушно. Оксана заридала, уткнувшись йому в плече. «Ти живий! Господи, ти живий!»
«Живий, Оксано! Живий!» Вони сиділи так кілька хвилин, просто обійнявшись, мовчки.
Потім Оксана відсторонилася, витерла сльози. «Де Альма?»
«У машині. Сюди із собаками не можна».
Оксана замовкла, подивилася у вікно. Потім рішуче відкинула ковдру. «Андрійку, допоможи мені встати, я хочу її побачити».
«Оксано, ти певна? Лікарі дозволили?»
«Мені просто треба вийти у дворик на кілька хвилин. Будь ласка. Я мушу їй подякувати. Особисто…»
