Андрій допоміг сестрі встати, накинув на неї халат. Оксана була слабка, ноги тремтіли, але вона вперто йшла до виходу.
Вони спустилися ліфтом, пройшли через хол. Медсестра на вахті хотіла було зупинити, але Андрій тихо пояснив: «Ми на п’ять хвилин, у дворик, їй треба подихати».
Медсестра кивнула, махнула рукою. Андрій повів Оксану до машини, припаркованої біля головного входу до лікарні. Альма побачила їх здалеку, схопилася, притиснулася носом до скла, завиляла хвостом.
Андрій відчинив дверцята, і собака вистрибнула назовні. Оксана опустилася навпочіпки просто на асфальті, простягнула руки. Альма підбігла, притулилася до неї, лизнула в обличчя.
Оксана обійняла собаку, міцно, відчайдушно, і заплакала. «Дякую тобі, дівчинко! — шепотіла вона крізь сльози. — Дякую, що врятувала мого брата. Ти не уявляєш, як я тобі вдячна, як ми всі тобі вдячні!» Альма тихо скімлила, лизала Оксані руки й обличчя, тулилася всім тілом, ніби розуміла, що сталося щось важливе, що ці двоє людей — її родина. Андрій стояв поруч, дивився на сестру й собаку, і сльози текли по обличчю. Ось вона — любов, справжня, чиста, без слів! Оксана гладила Альму по голові, шепотіла щось, а собака слухала, притиснувши вуха.
«Я перед тобою у вічному боргу, — казала Оксана. — Ти врятувала найдорожчу людину в моєму житті. Ми з Андрійком — найближчі одне одному люди. Якби я його втратила, я б цього не пережила. А ти — як ангел, як справжній друг!» Альма лизнула її в щоку, і Оксана засміялася крізь сльози. Андрій присів поруч, обійняв їх обох, сестру й собаку.
«Дякую, що вийшла, — тихо сказав він Оксані. — Знаю, тобі тяжко, але це важливо для неї».
«Звісно, важливо».
Оксана знову погладила Альму. «Я мусила її побачити, обійняти, сказати дякую. Вона на це заслуговує».
Вони посиділи ще трохи у дворику лікарні, на старій дерев’яній лавці під тополями. Вечір опускався на місто тихо й м’яко. Альма лежала біля ніг Оксани, поклавши морду їй на коліна.
Андрій сидів поруч, тримаючи сестру за руку. «Знаєш, Андрійку, — тихо сказала Оксана, дивлячись на захід сонця, — раніше я все вимірювала результатом і вважала твою м’якість вадою. Але сім років тому саме доброта змусила тебе зупинитися біля замету й урятувати Альму. А сьогодні вона врятувала тебе. Тепер я розумію: доброта теж може бути силою. Любов повернулася, Андрійку, добро повернулося». Андрій мовчав, сльози текли по щоках.
«Я все життя намагався бути як батько — сильним, жорстким — і завжди відчував, що не дотягую».
«Ти кращий за нього, — твердо сказала Оксана. — Ти добрий, і це справжня сила». Невдовзі медсестра вийшла у двір, нагадала, що Оксані час повертатися.
Андрій допоміг сестрі встати, обійняв її на прощання. «Завтра приїду», — пообіцяв він.
«Приїжджай і Альму приводи, я хочу її ще побачити», — сказала Оксана, погладила собаку по голові, поцілувала в морду.
Альма лизнула їй руку, ніби даючи обіцянку. Андрій провів Оксану до входу, дочекався, поки медсестра поведе її нагору, потім повернувся до машини. Альма вже сиділа на задньому сидінні, дивилася на нього розумними очима.
«Поїхали, дівчинко», — тихо сказав він, заводячи двигун. У грудях розливалася вдячність — глибока, тепла, всеохопна. Він живий.
Оксана жива. Усі живі. І все це стало можливим завдяки Альмі, яку Андрій колись урятував…
