Андрій ішов старим парком, тим самим, що розкинувся на околиці, де вікові липи змикали крони над вузькими доріжками, а осіннє листя шаруділо під ногами, мов сторінки давно забутих книжок. Альма бігла поруч — легко, вільно, інколи забігаючи вперед, щоб понюхати щось цікаве, потім поверталася до господаря.
Після лікарні Андрій не зміг одразу поїхати додому. Йому треба було побути наодинці із собою, з думками, з тим, що сталося сьогодні. Він звернув до парку майже машинально.
Тут вони з Альмою гуляли щовечора, тут він відчував спокій. Небо над головою забарвлювалося в рожеві й фіолетові тони. Сонце сідало за обрій, і останні промені пробивалися крізь хмари, перетворюючи їх на золоті острови.
Повітря пахло сирістю, опалим листям і дощем, що пройшов удень. Пахло осінню, тією самою, яка нагадує про швидкоплинність часу, про те, як усе змінюється, минає, повертається. Андрій дійшов до знайомої лавки біля ставка, тієї самої, де вони з Альмою часто сиділи вечорами.
Сів, відкинувся на спинку. Собака підійшла, лягла поруч, поклала важку голову йому на коліна. Він гладив її по теплій шерсті й дивився на воду.
Ставок був темний, дзеркальний, відбивав останні промені заходу сонця й силуети дерев. Десь на іншому березі хтось годував качок, чулися голоси, дитячий сміх. Життя йшло своєю чергою, не помічаючи його маленької особистої драми, яка сьогодні могла закінчитися трагедією.
«Знаєш, Альмо, — тихо промовив Андрій, дивлячись на воду, — я сьогодні міг померти. Отак просто: поїхати на роботу й більше не повернутися. Оксана втратила б брата, мама — сина. Але я живий тільки тому, що все-таки послухався тебе». Альма підняла голову, подивилася на нього карими очима. У них плескалося стільки світла, стільки розуміння, що в Андрія перехопило подих.
Небо потемніло, засвітилися перші зорі. Андрій підвівся, і Альма піднялася слідом. Вони пішли до виходу з парку, повільно, не поспішаючи.
Людина і собака, дві душі, пов’язані добротою й вдячністю. Дорогою додому Андрій зупинився біля магазину, купив цілий кілограм найкращої ковбаси й велику кістку. Продавчиня усміхнулася.
«Балуєте улюбленицю?» — запитала продавчиня.
«Вона заслужила!» — відповів Андрій. Удома він нагодував Альму досхочу, не скуплячись, з любов’ю. Собака їла повільно, з гідністю, інколи підводячи голову й дивлячись на господаря вдячними очима.
За вікном засвітилися ліхтарі, і місто поринуло в ніч.
