Життя без прикрасСлідом ішов банківський споживчий кредит — двісті вісімдесят тисяч, початок липня. Перший платіж за ним теж не внесено. Ірина сиділа перед цими рядками, доки в очах не потемніло. Тоді підвелася, розчахнула вікно, подихала й знову сіла за стіл.
У застосунок зарплатного банку вдалося ввійти відразу: цей пароль Артем залишив незмінним. Мабуть, міняти не вважав за потрібне. Ірина прокрутила операції назад, до весни. Колись повідомлення надходили їй після кожної покупки, але останній рік сповіщень не було. Вона вважала це черговою зміною в роботі банку. Тепер зазирнула в налаштування: повідомлення вимкнули вручну.
За випискою позики справді надходили на її картку, у ті самі дні, коли в історії значилися нічні входи з Липовежа. Через десять–п’ятнадцять хвилин після кожного надходження йшов переказ за номером телефона. Замість повного імені одержувачки застосунок показував: «Вероніка Станіславівна Х».
Із кредитом на двісті вісімдесят тисяч було інакше: його перерахували на окрему картку банку, що видав кредит, також оформлену на Ірину. Про існування цієї картки вона дізналася, лише ввівши назву банку в пошук на порталі. Там виявилося використання її облікового запису для входу в банк. Доступу до картки вона не мала, виписку отримати не вдалося. Але й операцій за зарплатним рахунком їй вистачило.
Вона зберегла кожну операцію, потім відкрила чек одного переказу. Тут одержувачку назвали повністю: «Вероніка Станіславівна Хмара». Ірина згадала світле волосся, білий сарафан, блакитний конверт, перев’язаний атласною стрічкою.
В обід знову зателефонували з позикової контори. Цього разу з нею розмовляла жінка — різко, з перших слів на «ти».
— У тебе вся фабрика дізнається, яка ти!
Ірина перервала дзвінок і заблокувала номер, як учила Валентина Микитівна.
У п’ятницю ввечері на сходах почувся Артемів свист, потім дзенькнув ключ у замку. Ірина заздалегідь змусила себе стати біля плити. Помішувала гречку, зайнявши руки й повернувшись спиною до входу.
— Ірино, я повернувся! — Він зайшов на кухню, обійняв її ззаду й поклав підборіддя їй на плече. Від нього пахло бензином, дорогою та ледь відчутними залишками чужих солодких парфумів. — Як ви без мене? Малюк як?
— Штовхається.
Власний голос здивував її: звучав буденно, ніби нічого не сталося.
— А я вам гостинця привіз, — повів далі Артем.
На стіл лягла візерунчаста золотава коробка з чак-чаком. Ірина перевела погляд із неї на чоловіка. Артем стягував блакитну сорочку — ту саму — і кинув її на спинку стільця, на прання.
— Дякую.
Дочекавшись, коли він піде в душ, вона взяла подарунок. На самому краєчку бічної сторони біліла маленька наліпка: ціна, штрихкод, дрібно надрукована назва магазину. Ірина його знала — біля вокзалу в Липовежі, де вона іноді купувала воду перед електричкою. Сфотографувавши етикетку телефоном, вона обережно повернула коробку туди, де та стояла.
За вечерею Артем розповідав про клієнта в іншому місті, про затори на мосту й готель із несправним кондиціонером. Розповідь виходила доладною, з подробицями та жартами. Ірина кивала, слухала, сміялася там, де належало. Чотири роки вона слухала його так само. За всі ці роки жодного разу не попросила назвати готель.
— Ти зблідла, — зауважив він, поклавши долоню на її руку. — У тебе точно все добре?
— Усе добре. Від спеки, мабуть. І майже не сплю.
— Бідна ти моя. Потерпи, народиш — усе налагодиться. Може, я у вересні візьму відпустку? Побудемо разом, із малюком. Тобі хочеться?
— Хочеться.
Коли вночі Артем заснув, розкинувшись упоперек ліжка, Ірина вибралася з-під ковдри й тихо пішла до великої кімнати. За склом серванта стояла проста дерев’яна скринька з латунною клямкою. Там зберігалося небагато дідових і бабусиних речей: срібний наперсток, лупа в роговій оправі, зошит, куди дід змолоду записував усі приватні замовлення, і медальйон.
Медальйон він розписав у рік свого весілля. Овальна мідна пластинка була трохи більша за куряче яйце, по краю йшла срібна скань. На емалі мазками завтовшки з волосину було зображено молоду бабусю Марію в блакитній хустинці. Голова злегка схилена, на губах напівусмішка — така жива, ніби бабуся збиралася заговорити. На звороті, на контремалі, дід голкою видряпав підпис і рік.
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Очень трогательный до слёз рассказ, связь поколений, память, человеческая доброта! Спасибо!
Как много гадости в людях, а хорошего - все меньше
Спасибо.