Життя без прикрасВід зупинки вони йшли повільно знайомою доріжкою, тримаючись за руки. У спекотному повітрі пахло гудроном; біля поручнів у діжках знову цвіли рожеві квіти, над скляними дверима світилися сині літери.
На ґанку зустрічали виписку. Молода пара, бабусі, чоловік із камерою, білі й рожеві кульки. Батько тримав конверт незграбно, обома руками, але з такою обережністю, наче боявся розхлюпати чашу, наповнену по самі вінця. Довкола сміялися.
Зупинившись біля квітів, Ірина помітила трохи осторонь вагітну жінку. Та сиділа на кам’яному бортику, поклавши сумку на коліна, важко дихала й обмахувалася складеною обмінною картою. На білому обличчі вирізнялися сірі губи. Жінка взялася за поручень, спробувала підвестися — і похитнулася.
Ірина підійшла й обхопила її руку вище зап’ястка. Чому зробила саме так, вона не знала.
— Побудьте поки тут, не підводьтеся. Посидьте зі мною три хвилини. Мабуть, тиск у вас. Я зараз когось покличу.
Незнайомка подивилася на неї розгублено й вдячно і знову сіла на бортик.
Маша стояла поруч і поважно розглядала чужий живіт. Потім подумала й розтиснула кулачок: усю дорогу вона тримала в ньому маленьку стерту монету на шнурку. Ірина дозволяла носити її в особливі дні. Тепер дівчинка простягала монету незнайомці.
— Насястя.
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Очень трогательный до слёз рассказ, связь поколений, память, человеческая доброта! Спасибо!
Как много гадости в людях, а хорошего - все меньше
Спасибо.