Життя без прикрас— поцікавилася Ірина, коли вони зупинилися перепочити на третьому поверсі.
— Та трави сушені. Я їх на ринку купую, потім заварюю. Для суглобів, для тиску. Лікарі-то наші тільки таблетки пропишуть, а від них шлунок болить. А травички — вони м'якше діють.
Вони піднялися на четвертий поверх. Старенька дістала ключі й відчинила двері в невелику «однокімнатку», звідки пахло застояним повітрям і чимось трав'яним, терпким.
— Заходь, чайку вип'ємо, — запропонувала господиня, але Ірина похитала головою.
— Дякую, але мені додому треба. Чоловік чекає.
Вона поставила сумки в передпокої і вже збиралася йти, коли жінка взяла її за руку. Пальці були напрочуд сильними й теплими.
— Стривай, люба. Я в боргу перед тобою не залишуся. — Ірина посміхнулася: та який борг, допомогла донести. — Я бачу людей наскрізь. Це не хвастощі, такий дар. Або прокляття, хто знає, — голос старенької став тихішим, переходячи майже на шепіт. — І бачу я, що над тобою біда нависла. Близька біда.
Ірина відчула, як по спині пробіг холодок, але тут же осмикнула себе. Вона не вірила у ворожок і прикмети, все життя покладалася на розум і логіку. У лікарні надивилася на всяке: і на тих, хто вірив знахаркам більше, ніж лікарям, і чим це закінчувалося.
— Нічого зі мною не станеться, — спробувала вона віджартуватися, але голос прозвучав невпевнено.
Але старенька не відпускала її руку, вдивляючись в обличчя з якоюсь пронизливою жалістю.
— У п'ятницю, чуєш? У п'ятницю першою відчини двері ти. Прийде поганий гість. Якщо двері відчинить чоловік — буде біда. Велика біда. Ти перша відчини.
— Яка п'ятниця? — розгублено запитала Ірина, відчуваючи, як усередині щось стискається.
— Наступна. Запам'ятай: перша відчини. Не забудь. Це важливо, люба. Дуже важливо.
Ірина обережно вивільнила руку.
— Добре, бабусю, добре. Я запам'ятаю.
Вона швидко спустилася вниз, відчуваючи дивну тривожність. Звичайно, це все дурниці, бабуся просто стара, може, не зовсім здорова. Таких повно, хто вважає себе ясновидцями. Але чомусь слова застрягли в голові, як скалка під шкірою, якої неможливо позбутися.
Вдома пахло смаженою картоплею і чимось ще — цибулею, можливо. Андрій сидів на кухні з кухлем пива, втупившись у телефон. Почувши, як Ірина увійшла, він навіть не підняв голови.
— Ти чого так довго?
— Старенькій допомогла сумки донести.
Ірина пройшла повз нього до раковини, увімкнула воду, почала мити руки. Гаряча вода обпікала пальці, але це було навіть приємно після холодної осінньої вулиці.
— Знову підбираєш кого попало, — буркнув Андрій, не відриваючись від екрана. — У самої сил немає, а туди ж.
Раніше він не був таким. Раніше він сам допомагав бабусям переходити дорогу, носив важкі речі сусідам, пишався тим, що дружина в нього чуйна, з добрим серцем. А тепер... Ірина подивилася на чоловіка і ніби вперше побачила, як він згорбився над столом, як нервово стискає телефон, як сіпається його щелепа. Обличчя змарніло, під очима темні кола, волосся ніби за місяць посивіло сильніше.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.