Життя без прикрасЛють піднялася хвилею й затопила розум.
Руслан витяг телефон і зателефонував Наталії. Гудки. Ще гудки. Ніхто не відповідав. Він одразу набрав її знову, потім іще — і далі телефонував, аж поки на сьомий раз вона відповіла.
— Так? — Наталія говорила спокійно, майже байдуже. Саме це виявилося для нього найболючішим.
— Хто цей чоловік? — прогарчав Руслан.
Наталія відповіла не відразу. У слухавці неголосно грала музика, схожа на джаз.
— Ти про що зараз?
— Удаватимеш, що не розумієш? Я вас бачив. Його, машину. Питаю: хто він такий?!
— Руслане, ти бачив мого начальника. — Вона зітхнула з утомою людини, якій доводиться пояснювати очевидне. — Узагалі-то я не зобов’язана перед тобою звітувати, але раз запитав — відповідаю.
— Начальника? — Він зареготав. — Звідки в тебе начальник? Ти, виявляється, працюєш?
— Так, працюю фінансовою аналітикинею в будівельній компанії. Отримую зарплату, сплачую податки. Усе як у дорослих людей. — У її мові чулася незвична для нього іронія, майже насмішка. Раніше Наталія не дозволяла собі такого тону.
— Наталіє, поговорімо спокійно, — сказав він, намагаючись опанувати себе. — Приїжджай додому. Нам треба все обговорити.
— Ні.
— Як це — ні?
— Отак, Руслане. Розмовляти мені з тобою немає про що. Щодо розлучення можеш звернутися до юриста. Мій телефон ти знаєш. На все добре.
Наталія завершила дзвінок. Руслан залишився з телефоном посеред незнайомого двору. Руйнувалося все, на чому трималося його власне життя: упевненість у владі грошей, у своїй вищості, у можливості керувати іншою людиною. Наталія не повернулася. Вона зуміла обійтися без нього й розквітла. Із цим він не міг змиритися.
Три ночі Руслан провів без сну за столом у кабінеті. Поміж паперами стояли порожні пляшки з-під віскі, а він і далі шукав відомості про чоловіка, з яким поїхала дружина. Розбирався послідовно й безжально, не визнаючи жодних перепон.
Артем Лозинський, генеральний директор компанії «Контур висоти». Будівництво, державні підряди, солідний річний оборот. До олігарха далеко, зате становище міцне і зв’язки добрі. Розлучений, дітей немає; колишня дружина живе за кордоном і отримує від нього утримання. Русланові довелося визнати: щедре.
Знайшлися й світлини. На одній Лозинський брав участь у благодійному вечорі, на іншій — у відкритті житлового комплексу, на третій тиснув руку чиновникові. Відкрита усмішка на приємному обличчі, сивина на скронях, що додавала солідності. З таких виходять «хороші хлопці»: жінки їх люблять, ділові партнери поважають. Руслан уже ненавидів його, хоча вони ще не зустрічалися.
Але дужче за ці відомості його зачепило те, що зберігалося на їхньому спільному комп’ютері. Наталія залишила там студентські фотографії, листи та щоденникові записи. Вона не знала, що чоловікові відомі її паролі. Серед файлів, наче пожовклих від давності літ, Руслан відшукав ім’я Артема.
«Сьогодні Артем знову провів мене до гуртожитку. Усю дорогу обговорювали Достоєвського, говорили про сенс життя. Який же він справжній… Іншим хлопцям потрібне лише одне, а з ним я можу залишатися собою».
Цьому запису було близько двадцяти років: Наталія зробила його ще до того, як познайомилася з Русланом на вечірці у спільних знайомих. Тепер для нього все складалося інакше: жодної випадковості з начальником не було. Лозинський належав до її минулого, можливо, був першим коханням. Виходить, вона повернулася до нього.
Руслан жбурнув склянку в стіну. На шпалерах залишилася темна пляма від віскі, на підлогу посипалися скалки.
Поки він читав її старі записи, Наталія сиділа з Артемом у маленькій кав’ярні навпроти офісу. Він захоплено розповідав про житловий комплекс на околиці: цей проєкт мав вивести компанію на новий рівень. Руки малювали в повітрі невидимі схеми, очі горіли. Слухаючи його, Наталія помітила, що їй добре. Її не мучили ні страх, ні тривога, ні звичне відчуття, ніби вона знову щось робить неправильно.
— Ти ще зі мною? Слухаєш? — з усмішкою запитав Артем.
— Так. Трохи замислилася, — відповіла вона, відводячи очі.
— Про що замислилася?
— Усе-таки дивно виходить… — Наталія помовчала, повертаючи в долонях чашку охололого капучино. — Пам’ятаєш кав’ярню біля університету? Двадцять років тому ми сиділи там майже так само. Ти казав, що створиш свою компанію і зміниш світ.
— А ти сміялася з мене, — кивнув він. — Називала мрійником.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.