Життя без прикрасАртем простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю. У цьому майже дружньому дотику не було нічого складного, але тілом Наталії прокотилася хвиля тепла.
— Наталко, можна я скажу тобі дещо? Тільки дослухай, не перебивай.
Вона кивнула. Серце билося дедалі швидше.
— Після твого весілля із Журбою мені здавалося, що я не виживу. Так і здавалося — помру. Місяць пив, ледь роботи не втратив. Потім зумів зупинитися. Вирішив: якщо мені не бути поруч із тобою, буду хоча б людиною, гідною тебе. Сам усього досягну, збудую те, про що мріяв. А раптом колись… — Він замовк. Наталія побачила в його очах те, чого боялася. Надію. Кохання. Те, що відчувати самій собі вона давно заборонила.
— Артеме, мені зарано про це думати, — промовила вона тремтливим голосом. — Я ж тільки пішла від Руслана. Не готова я. Дай мені час.
— Я знаю. — Він стиснув її пальці. — Я чекав двадцять років. Почекаю ще.
Від пропозиції підвезти її Наталія відмовилася й пішла додому пішки. Їй потрібно було розібратися у власних думках, розставити їх на місця, як цифри у звіті.
Із Русланом її пов’язували п’ятнадцять років шлюбу, син, спільне життя. Чоловік став холодним і жорстким, гроші та контроль цікавили його найбільше. І все-таки їй здавалося, що за його байдужістю й цинізмом іще зберігся той юнак, який читав їй вірші на даху гуртожитку.
Артем прийшов з іншого минулого. Чекав усі ці роки, дивився на неї так, наче вона — центр усесвіту. Ні крику, ні принижень, ні спроби підкорити її собі вона від нього не бачила.
Між цими двома життями була вона сама: Наталія Журба, сорока років, мати дорослого сина. Вона лише починала розбиратися в тому, хто вона така.
Біля самого будинку задзвонив телефон. На екрані з’явилося ім’я Степана.
— Мамо, треба поговорити з тобою. Терміново.
— Що сталося? — Від його слів Наталії стало боляче й тривожно.
Відповіді довго не було. Чулося лише важке дихання зі свистом — так Степан дихав у дитинстві під час нападів астми.
— Батько приїжджав? Він мені розповів… про тебе. І про якогось Артема.
Наталія наче втратила опору під ногами.
— Степане, що ти від нього почув?
— Що ти до коханця пішла. Що ви ще до весілля зустрічалися, ти й цей Артем. Що ти обманювала його все життя.
— Він каже неправду! — Наталія майже кричала. — Послухай мене, синку. Місяць тому ми зустрілися випадково. Артем дав мені роботу, оце й усе. Це неправда!
— Чому я маю вірити тобі? — У голосі Степана проривалися сльози. — Чому я маю вірити вам обом?
Він відключився. Наталія залишилася в темному дворі; листопадовий вітер обпікав мокрі від сліз щоки. Руслан знайшов найпідліший спосіб завдати їй удару. Тепер між ними була війна.
Вероніка Петрівна не впізнавала в жінці, що сиділа перед нею, доньку, яка місяць тому ввійшла до бабусиної квартири з гордо піднятою головою. Від тієї впевненості залишилася спустошена тінь. Очі почервоніли від плачу, руки тремтіли.
— Попий чаю, — сказала мати, поставивши перед нею гарячу чашку. — А потім розкажи із самого початку.
Наталія почала з випадкової зустрічі з Артемом, пояснила, як отримала роботу, переказала розмову в кав’ярні. Потім дійшла до дзвінка Степана — до того, як Руслан зробив сина зброєю проти неї. Вероніка Петрівна не перебивала. Лише з того, як напружувалися м’язи на вилицях, було видно, як важко вона стримувалася.
— Тепер по порядку, — сказала вона, сівши навпроти й схрестивши руки. — Ти сама в чомусь винна?
— Ні, мамо. Я ж пояснюю: між мною й Артемом нічого немає. Він мій начальник. Так, він зізнався…
— У чому?
— Що кохає. Але обіцянок від мене він не отримував.
— Добре. Тоді далі. Степанові вже сімнадцять років, не сім. Він дорослий хлопець, зуміє відрізнити правду від брехні.
— А раптом не зуміє? Повірить батькові, і все? — У Наталії зірвався голос. — Ти знаєш, як Руслан уміє переконувати. Він у суді адвокатів перегравав, а тут хлопчик. Йому й без цього важко через наше розлучення.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.