Життя без прикрасВона прийняла пропозицію. Іншого виходу Наталія не бачила.
Робота вимагала чимало сил, але захоплювала. Наталія справлялася: цифри сходилися, у звітах вишиковувалися рівні стовпчики. І разом із ними поверталася давно забута гордість за себе. Артем залишався коректним начальником, тримав належну дистанцію. Лише іноді вона помічала його довгий задумливий погляд і якийсь невисловлений смуток у ньому.
Після однієї з нарад він попросив її затриматися в кабінеті. Стояв біля вікна, зчепивши руки за спиною.
— Двадцять років тому я збирався з тобою одружитися. Освідчитися хотів, обручку вже купив. Але з’явився Журба — амбіції, великі перспективи…
— Артеме, прошу тебе, не треба, — зупинила вона його, відчуваючи, як червоніє.
— Я ж не дорікаю. — Він повернувся, і ні образи, ні злості вона в його очах не побачила. — Мені важливо, щоб ти це знала. Буває, життя знову дає можливість. Тільки ми самі маємо вирішити, чи готові її прийняти.
Наталія пішла, не відповівши. Уночі скрипів під нею бабусин диван: вона переверталася, не могла заснути. Думала про дороги, які обирає людина, і про дороги, які ніби самі обирають її.
Місяць минув без дзвінків. Наталія не телефонувала Русланові; він теж мовчав. У дорогому пентхаусі чоловік і далі рахував дні до її повернення, чекаючи, коли вона здасться.
Чекати Руслан Журба не вмів. У справах, у переговорах, у стосунках він звик випереджати інших. Батько навчив: виграє той, хто вдарить першим. Власний досвід лише зміцнив це правило. Тепер доводилося нічого не робити, й очікування доводило його до божевілля.
Першого тижня сумнівів у нього не було. Завтра зателефонує. Якщо не завтра, то післязавтра: гроші вичерпаються, від гордості нічого не залишиться, і дружина повернеться, мов побите собача. Руслан навіть заздалегідь пробував, як скаже їй поблажливо, майже великодушно:
— Я готовий тебе пробачити, Наталіє. Помилитися кожен може.
Другого тижня він злився. Кожні пів години дивився в телефон, відкривав месенджери. Наталія з’являлася в мережі, але йому не писала. Саме це дратувало найбільше: жива, чимось зайнята, щось робить — без нього.
На третій тиждень роздратування змінилося тривогою. Руслан припускав уже й хворобу, і якусь біду. Уперше за п’ять років він зателефонував тещі.
— У Наталії все добре. Вона працює, — сухо повідомила Вероніка Петрівна й закінчила розмову.
Працює. Він не міг із цим змиритися: яка з неї працівниця, вона ж нічого не вміє. Руслан сам стежив, щоб дружина залишалася без роботи, цілковито залежала від нього. На цьому тримався контроль, такий був його план. У жінки без власних грошей немає можливості піти.
Минув тридцять один день — сімсот сорок чотири години. Він рахував і години теж. Степан телефонував нечасто, відповідав коротко. Про навчання говорив ухильно, про матір — ще ухильніше. Відбувалося щось, про що Руслан не знав. Невідомість роз’їдала зсередини, мов кислота.
Того вечора він таки сів у свій чорний «Мерседес» останньої моделі. Адреса бабусиної квартири знайшлася в старих записах Наталії. Розвалюха в спальному районі — раніше він не потрапляв туди навіть випадково. Серед панельних дев’ятиповерхівок, іржавих гойдалок і стареньких на лавках був світ, з яким його життя не перетиналося.
Щоб залишитися непоміченим, Руслан залишив автомобіль за рогом. Вийшовши, підняв комір пальта: листопадовий вітер шмагав в обличчя, ганяв останнє жовте листя, потемніле від перших заморозків. Будинок 17, третій під’їзд. Він знав адресу напам’ять, хоча приїздив сюди лише одного разу, років десять тому, на похорон Наталіїної бабусі.
Біля самого під’їзду стояв новенький чорний «Лексус». Блискучий, чужий цьому двору з його облізлими старими машинами й запиленими іномарками. У салоні горіло світло. Руслан не впізнав номерів — дорогих, із якоюсь дивною комбінацією літер.
Двері під’їзду відчинилися, і він наче приріс до асфальту. Вийшла Наталія. Його дружина — у незнайомому новому пальті, з іншою зачіскою, усміхнена. Слідом ішов високий чоловік у дорогому кашеміровому пальті; на скронях сивина. Чоловік щось їй говорив, а вона сміялася. Сміялася. Руслан не міг пригадати, чи давно чув такий сміх поруч із собою.
Супутник відчинив перед нею дверцята автомобіля. Наталія сіла; він обійшов машину перед капотом і вмостився за кермом. «Лексус» плавно виїхав із двору, зник за поворотом.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.