Наталія пішла від чоловіка, але під час поділу майна син знайшов документи

Колишньої сім’ї в них більше не було. Проте тепер вони могли розмовляти, не бувши ворогами. Із цього починалися інші стосунки.

Після бою годинника Артем повів Наталію на балкон. Над освітленим містом розквітали феєрверки, морозне повітря пахло мандаринами й хвоєю.

— Як тобі зараз? — запитав він, обійнявши її за плечі.

Вона не відразу знайшла відповідь. Спустошення ще лишалося, але поряд із ним з’явилася свобода. Рани боліли й усе ж потроху гоїлися. Вона почувалася загубленою — і водночас пізнавала себе наново.

— Живою, — сказала Наталія. — Стільки років цього не було. А зараз я відчуваю, що живу.

Артем усміхнувся й ніжно поцілував її. У легкому поцілунку не було ні вимоги, ні обіцянок, яких вона мусила б дотримуватися.

— З Новим роком, Наталко!

— З Новим роком!

Вона дивилася на міські вогні. Дивний шлях привів її на цей балкон, під зоряне небо, до людини поруч. Довелося пройти крізь біль, розплутати стільки брехні, перш ніж відкрилася правда. Втратити багато, щоб знову знайти себе. І все-таки вона не віддала б того, що здобула. Сльози, безсонні ночі, розпач залишилися частиною дороги до цього нового початку.

На іншому кінці міста Руслан Журба сидів у своїй темній квартирі сам. Уперше за сімнадцять років він відчував спокій: тягар нарешті впав із плечей. До сина, до самого себе, до пробачення йому ще належало дістатися. Шлях обіцяв бути довгим, але Руслан вірив, що пройде його. Тепер він знав правду, і навіть гірка правда була для нього кращою за колишню брехню.