Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Наречена тікала з весілля через засніжений ліс, а прихисток знайшла у травниці

Частина 9 з 18

Галина Степанівна сіла навпроти дівчини.

— Подасть заяву — її почнуть перевіряти. Тебе викличуть, записуватимуть твої свідчення. Ось там і розкажеш, що бачила: про лазню, про Ніну. Тут, в інтернеті, він першим усе написав, а там буде протокол.

— Та хто мене слухатиме? Він депутат, у нього брат…

— Брат давно на пенсії, — втрутився Григорій Якович. — Павло років вісім на дачі огірки солить. Іришка розповідала: начальника в Липовезьк з області прислали. Чужа людина, кажуть, нікому не кум.

Галина Степанівна перевела погляд із сусіда на Таню.

— Чуєш? Це вже не 1995 рік. Тридцять років минуло.

— Самих моїх слів однаково мало. — Таня похитала головою. — Проти його слова — моє. У суді скажуть: утекла з власного весілля, тепер на шановану людину наговорює, аби тільки гроші залишити.

— Треба, щоб іще хтось сказав.

— Хто?

— Ніна Федорівна.

— Вона не стане. Двадцять років мовчить.

Таня насупилася й замовкла. Потім заговорила повільніше, ніби витягувала спогад тонкою ниткою:

— Стривайте… Ніна Федорівна ж приходила до нас позаминулої весни. Я чергувала в приймальному. Уночі на таксі приїхала, сама, за бік трималася. Сказала, зі сходів у льох упала. А там два ребра зламані, на шиї сліди, наче від пальців. Я лікареві сказала, черговому. Він відмахнувся: «Ну впала. Що ти вигадуєш, Тетяно?» Так побутову травму в журнал і записали.

— Отже, записали, — повторила Галина Степанівна. — Дата й час залишилися в журналі травмпункту.

— Так. І рентген в архіві. Я його сама підписувала, добре пам’ятаю.

— А чому ти зараз згадала?

— Я тоді ще не знала, хто вона. Навіть із Костянтином не була знайома. Через пів року познайомилися, він батька на перев’язку привіз. У мене в голові й не склалося докупи. Ну Ніна Федорівна… Хіба мало Нін?

Григорій Якович присвиснув.

— То ось і папір. А може, не один. Раптом вона в той льох не вперше «падала».

Галина Степанівна не поворухнулася. У 1995 році, зламавши їй руку, Віктор нікуди її не повіз. Антоніна вправляла руку вже у Верболужжі. Ні знімка, ні рядка в журналі — їй нічого було показати, і слухати її ніхто не став. У Ніни, виходило, такі записи були. Сама добиралася вночі на таксі до лікарні. Галині Степанівні думалося: може, їй і потрібно було, щоб хоч десь залишилося свідчення.

— Мабуть, їй ніхто не пояснив, куди з таким папером іти далі, — сказала вона вголос.

Близько 15:00 над лісом почало тьмяніти небо. Наприкінці листопада день закінчувався рано: сірий колір змінився синім, потім майже чорним. Галина Степанівна розтопила піч, узялася до картоплі. Таня за столом повільно знімала шкірку тонкою стрічкою, як колись учила бабуся. Говорили мало.

Григорій Якович пішов додому. Обіцяв поглядати на дорогу й за потреби випустити собак. На прощання згадав стару рушницю в сараї: набоїв до неї немає, та це ще нічого — саму рушницю видно й без набоїв.

О пів на п’яту через гавкіт Таня випустила ніж у каструлю. Галина Степанівна підійшла до вікна. Колією пробиралася одна машина із засвіченими фарами — сірий легковик. Біля хвіртки вона зупинилася, світло згасло.

Якийсь час дверцята залишалися зачиненими. Галина Степанівна дивилася, затамувавши подих. Нарешті з’явився Костянтин — у джинсах і старій робочій куртці, уже без весільного костюма. У руці в нього біліла маленька атласна сумочка з перлинною застібкою.

— Моя, — прошепотіла за плечем Таня. — Моя сумочка.

Та сама, залишена в кафе на столі, разом із телефоном.

— Іди за піч.

— Він же сам. Батька немає.

— За піч, Таню. Я сказала.

Дівчина сховалася за травами. Галина Степанівна наділа окуляри, але хустки брати не стала: ховати обличчя тепер не було навіщо.

Костянтин піднявся на ґанок, зупинився біля дверей. Крізь щілину вона бачила його руку — підняв, немов збирався постукати, але завмер. Опустив. Ще раз підняв. Галина Степанівна сама відчинила двері.

Вона стояла на порозі сіней, він — надворі. Пів метра морозного повітря розділяли їх. І тридцять один рік.

— Я знаю, вона тут, у вас, — сказав Костянтин тихо, зовсім іншим, ніж уранці, голосом. — Бачив на узліссі її слід. Там, де починається ваша стежка. Ви затоптали решту, а один під ялинкою вцілів: валянком туди не дістатися. Боса вузька ступня. Я батькові нічого не сказав…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

2

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Мар'янаУкраїна

Треба давати 2 шанс в житті так я в цій історії троха себе бачу бо запас даю шанс свому чоловіку

ГалинаУкраїна

Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️

Усі обговорення

Ще з рубрики «Весілля»

Усі історії рубрики