Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Наречена тікала з весілля через засніжений ліс, а прихисток знайшла у травниці

Частина 2 з 18

Великий кухоль чаю з чебрецем і липою підсолодила ложкою меду. Таня обхопила кухоль обома долонями. Поки вона пила, до щік потроху повертався колір.

Галина Степанівна вмостилася навпроти. За тридцять років до неї приходило стільки людей із болем, що вона навчилася чекати: розпитування не допоможуть, поки людина не відігріється. Таня заговорила, допивши чай.

— Ви про мене поганого не думайте. Я не божевільна й не весілля злякалася. Я кохаю Костянтина. Він хороший. На мене навіть голосу жодного разу не підвищив.

— Тоді що ж тебе погнало?

Таня довго дивилася в спорожнілий кухоль.

— Я в лазні таке побачила…

З її розповіді виходило, що святкувати почали о шостій вечора. Прийшло близько сімдесяти людей, майже всі від нареченого. У Тані з рідних залишалася бабуся, але лежача хвора на весілля приїхати не могла. Тому з боку нареченої сиділи лише дві подруги з лікарні, де вона працювала медсестрою.

Усім розпоряджався свекор. Віктор Георгійович сам замовив кафе, тамаду, склав меню, навіть сукню вибирав разом із Танею. У родині без нього нічого не вирішували. Високого, сивого, веселого власника елеватора знав увесь Липовезьк; він був іще й депутатом місцевої ради. Красиво виголошував тости, а до нареченої весь вечір звертався: «Наша донечка».

— Слідом підвелася Ніна Федорівна, моя свекруха, — продовжувала Таня. — Доти майже весь час мовчала. Дуже тиха жінка. З келихом у руці побажала: «Бажаю вам, щоб у вашому домі ніхто нікого не боявся». Сказала це — і відразу сіла.

— А далі?

— Більше нічого. Їй поплескали. Віктор Георгійович усміхнувся, тільки рот усміхається, а в очах усмішки немає. Через пів години він із зали вийшов, вона слідом.

Таня говорила рівно, але так стиснула кухоль, що руки побіліли.

— Туфлі мені тиснули, ноги натерла. Я пішла на заднє подвір’я, до лазні: у передбаннику капці бачила, хотіла перевзутися. Підходжу — світло. І він говорить. Неголосно, спокійно: «Скільки тобі повторювати, що родинне на люди не виносять…» А потім — наче мішок борошна об стіну кинули.

Галина Степанівна слухала, не ворушачись.

— Біля дверей Костя стояв, — продовжувала Таня. — Спиною до них, рукою притримував, щоб ніхто всередину не потрапив. І на сніг дивився. Ніби автобуса чекає. Мене навіть не помітив. Так стояв, наче вже сто разів це робив, наче нічого особливого.

Розповідь обірвалася. У печі, що вистигала, тріснула вуглинка.

— Потім двері відчинилися, — знову заговорила Таня. — Вийшовши з лазні, Віктор Георгійович поправив краватку, поплескав Костю по плечу й попрямував до зали. Через хвилину Ніна Федорівна з’явилася. Іде, комір піднімає, шию ховає. Побачила мене, впритул підійшла й за руку взяла. Долоня мокра. Просто мені на вухо шепоче: «Тікай, поки не пізно. Зі мною так само починалося. Мене, щоправда, попередити було нікому».

Таня підвела очі.

— Я через задню хвіртку й побігла. У ліс, із туфлями. Про що думала — не знаю. Бігла, а потім удалині, між ялинками, світло побачила. Один вогник. До нього й пішла.

Вогник Галина Степанівна могла пояснити без розпитувань. На її підвіконні щоночі горів нічник. Усі тридцять один рік, прожитий тут. Сон був чуткий, будь-який шерех будив, а залишатися в темряві вона не могла. Вікно виходило до лісу, у бік траси.

— А Костянтин за тобою пішов? Шукав?

— Не знаю. Я назад не дивилася. — Уперше за ніч Таня схлипнула. — Кохаю ж я його. Не розумію нічого. Він інший… Зі мною він інший.

— І зі мною спочатку іншим був, — сказала Галина Степанівна й осіклася.

— Хто?

— Не бери в голову. Лягай, поспи.

Але Таня й далі сиділа, розглядаючи ліву руку. Від холоду палець розпух, обручка стягувала його, мов дріт; навколо металу шкіра посиніла.

— Зніміть, будь ласка, — попросила вона раптом високим, дитячим голосом. — Бачити її більше не можу. Тягну, а вона ніяк.

— Не смикай. Іще дужче розпухне. Давай руку.

Спершу Галина Степанівна намилила палець господарським милом, але обручка так і не піддалася. Довелося взяти котушку суворої нитки. Відкусивши довгий кінець, вона почала туго обмотувати палець: від нігтя дедалі ближче до обручки, укладаючи витки впритул один до одного. Нитка мала зігнати набряк. Цей спосіб Галина знала від Антоніни: та так знімала обручки в породіль, коли розпухлі пальці вже не давали стягнути їх…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ГалинаУкраїна

Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️

Усі обговорення

Ще з рубрики «Весілля»

Усі історії рубрики