Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Наречена тікала з весілля через засніжений ліс, а прихисток знайшла у травниці

Частина 17 з 18

Віктор Георгійович залишався на пуфику доти, доки старший не звелів йому підвестися й поїхати з ними. Він надягнув пальто, дійшов до порога й там затримався, дивлячись на Галину Степанівну.

— Усе ж наздогнала мене, Галю.

— Ні, Вітеньку. Я більше від тебе не тікаю.

Відповіді не було. Поліцейські вивели його з будинку.

Розбиратися з усім довелося довго. Заяву Ніна Федорівна написала тієї ж ночі, перебуваючи в приймальному покої тієї районної лікарні, у якій працювала Таня. На чергуванні виявився лікар, який позаминулої весни записав у журналі: «Упала в погребі». Тепер він довго дивився то на Ніну, то на Тетяну. Після цього без слів дістав з архіву старий журнал і сам передав його слідчій.

За шість років набралося чотири записи. Два зламані ребра, струси мозку, вивих плеча, опік кисті — усе проходило як побутові травми, і під кожним записом стояв підпис Ніни. Пояснення зводилися до одного: упала, об щось ударилася, обпеклася. До лікарні вона щоразу діставалася сама, на таксі, вночі. Правди не казала жодного разу, але щоразу хотіла залишити після того, що сталося, папір.

Таня розповіла слідчій про лазню. Костянтин говорив три години: про свої двадцять сім років біля зачинених дверей, про Рижика, про те, що побачив у передпокої батькового будинку. Молода жінка в окулярах вислухала його до кінця, жодного разу не зупинивши й не перебивши.

Дійшла черга й до Галини Степанівни. Вона дала свідчення про 1995 рік: про зламану руку, про кабінет Павла Георгійовича, про розписку, яку тоді підписала. Строки давності в тій справі давно минули, і слідча не стала обіцяти того, чого зробити не могла.

— На вирок ці події вже не вплинуть. — Слідча підписала протокол і підшила його до справи. — Нехай залишиться. Треба бачити, що все почалося не зараз, що за цим тридцять років.

Павла Георгійовича викликали як свідка. Він прийшов, усівся й заявив:

— Нічого такого не пам’ятаю. І розписки ніякої не було. Галину Ковтун я востаннє бачив, коли брат одружувався.

Після цих слів він пішов. Галина Степанівна дивилася йому вслід. Колись ця людина визначала, скільки років вона може провести за ґратами. Тепер перед нею був старий, який солив на дачі огірки й нічого не пам’ятав.

У березні відбувся суд. За систематичне побиття дружини, погрозу й завідомо неправдивий донос про крадіжку Вікторові Георгійовичу Ковтуну призначили чотири роки колонії. Вирок він вислухав випроставшись, не відриваючи погляду від простору перед собою. Ні до сина, ні до Галини так і не повернувся.

Тоді ж у районній групі, де в листопаді публікували оголошення про наречену-злодійку, яка втекла, з’явився короткий текст: «Ковтун Тетяна Іванівна в жодній крадіжці не винна. Просимо вибачення».

Під ним залишили сорок коментарів. Серед них Таня знайшла слова тієї самої жінки, яка восени запевняла, що наркоманку видно по очах: «Пробачте мені, дівчино, я не знала». Таня прочитала, але відповідати не стала.

Завідувачка відділення запросила її до кабінету. Нічого не пояснюючи, видала премію.

До Костянтина Таня відразу не повернулася. У Липовезьку вона винайняла в літньої жінки кімнату на одній із міських вулиць і знову вийшла на роботу в приймальне відділення. Раз на тиждень Костянтин приїжджав побачитися. До неї додому не заходив: вони зустрічалися в лікарняному сквері, сідали на лавку й розмовляли. Бувало, залишалися там на годину. Бувало, розходилися через п’ять хвилин.

— Люблю я тебе, — сказала Таня одного разу. — Тільки який ти, коли дверей ніхто не тримає, я поки не знаю. Та ж і ти не знаєш. Розберися спершу із собою. А потім приходь.

Костянтин покинув роботу на елеваторі. Продав сіру машину, розрахувався з боргом за весілля й у грудні перебрався до Верболужжя, до матері. Рубав їй дрова, носив воду, порався з фургоном Григорія Яковича.

Увечері його місце було на лавці біля печі. Звідти він спостерігав, як Галина Степанівна перебирає трави, пересипає їх у полотняні мішечки. Вона пояснювала, де шукати звіробій і в яку пору збирати, щоб не втратив сили, чому вовчому тілу під час сушіння шкодить сонце. Показувала, як обмотати ниткою розпухлий палець і зняти каблучку. Костянтин засвоював нешвидко, зате нічого не забував.

Розмов у них було багато — про все, чого вони не знали одне про одного. Згадували перший зуб, перший клас. Він розповідав, як у дев’ятому класі зламав на лижах ногу й два місяці проходив у гіпсі. Вона — як тридцять років поспіль, кожного 28 листопада, пекла пиріг із капустою. У два роки він його любив. Усі ці роки пиріг вона з’їдала сама…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

2

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Мар'янаУкраїна

Треба давати 2 шанс в житті так я в цій історії троха себе бачу бо запас даю шанс свому чоловіку

ГалинаУкраїна

Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️

Усі обговорення

Ще з рубрики «Весілля»

Усі історії рубрики