Траплялися й сварки. Костянтин часом підводився, виходив на мороз і подовгу залишався біля хвіртки. Потім усе-таки повертався до хати. Так було щоразу.
Наприкінці березня Ніна Федорівна зібралася остаточно виїхати до сестри в інше місто. Будинок на Зерновій виставили на продаж. Рука в Ніни зрослася рівно, добре; Галина Степанівна сама знімала гіпс і перевіряла, як рухаються пальці.
Перед дорогою Ніна приїхала до Верболужжя попрощатися. На кухні зібралися троє: вона, Галина й Таня, яка вирвалася у свій вихідний. Пили чай із чебрецем. Галина Степанівна висунула шухляду стола й дістала обручку — тонку, стерту, з червоного радянського золота. Вм’ятина від одвірка нікуди не поділася.
Вона поклала її перед Ніною.
— Забери собі.
Ніна відсахнулася.
— Навіщо? Не хочу я її. Не треба.
— Носити не прошу, — сказала Галина Степанівна. — Продай. Там, куди їдеш, знадобляться гроші. Ця обручка тридцять років жінок тримала: мене, тебе. Таню ледь не втримала. Нехай тепер хоч одній із нас допоможе піти.
Ніна довго не торкалася обручки, лише дивилася. Нарешті взяла її, дістала носовичок, загорнула золото й сховала згорток у сумочку.
— Тікай, Ніно, — з усмішкою сказала Галина Степанівна.
У відповідь Ніна теж усміхнулася — уперше за цей вечір.
У середині квітня сніг на полях уже зійшов. Тільки під ялинами в лісі залишалися сірі замети. Розбитою дорогою до Верболужжя під’їхав рейсовий автобус: тепер він з’являвся раз на тиждень, щосуботи. Біля повороту вийшла одна пасажирка. Автобус поїхав.
Галина Степанівна побачила з вікна Таню. У легкій куртці, у кедах, з рюкзаком за плечима, вона перетинала поле знайомою стежкою. У листопаді тут ступали її босі ноги по насту. Тепер Таня йшла неквапно, озираючись довкола, ніби при денному світлі все це було їй незнайоме.
Біля сараю Костянтин рубав дрова. До поля він стояв спиною, тому Таню не помічав. Галина Степанівна відчинила кватирку.
— Костю!
Він повернувся, не випускаючи колуна.
— Що, мамо?
Вона лише кивнула туди, де йшла Таня. Костянтин глянув і завмер із колуном у руці — немов досі не вірив тому, що бачив.
— Чого ж стоїш? — сказала Галина Степанівна. — Біжи, поки не пізно.
Колун залишився в траві. Костянтин побіг через поле, по пожухлій торішній траві й проталинах, перестрибуючи струмочки талої води. Галина Степанівна стежила за ним із вікна. Таня зупинилася, чекаючи на нього.
Він добіг і завмер за крок від неї. Обійматися вони не стали. Довго стояли й про щось говорили, а потім Таня сама подала йому руку. Він узяв її.
Галина Степанівна причинила кватирку й відійшла. Усі тридцять один рік у цих словах для неї звучало одне: рятуйся. Жінки передавали їх, як каблучку, з рук у руки: свекруха — їй, потім через Ніну вони дійшли до Тані. «Біжи, поки не пізно». Від нього біжи, у темряву, у ліс, босоніж по насту. Сьогодні ті самі слова вона сказала синові. І він побіг до людини, а не від неї.
Лягаючи тієї ночі, Галина Степанівна не ввімкнула нічника. Маленький жовтий паперовий абажур залишився темніти на підвіконні. У кімнаті за стіною тихо перемовлялися двоє. Надворі ліниво брехали на лисицю собаки Григорія Яковича, з даху падали краплі талої води.



















Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Треба давати 2 шанс в житті так я в цій історії троха себе бачу бо запас даю шанс свому чоловіку
Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️