Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Напередодні ювілею Даша захистила спадщину від переказів, а вранці чоловік і свекруха приїхали з планом купівлі будинку

Частина 20 з 21

Ксенія Георгіївна поправила окуляри.

— Типова спроба дискредитувати жертву перед розкраданням. На таких дзвінках ми навчаємо стажерів, ваша честь.

Останньою з боку Даші свідчила Поліна. Понад рік вона зустрічалася з Дениском; він називав себе розлученим і обіцяв їм із сином будинок, а хлопчикові — власну кімнату. Поліна говорила так тихо, що судді двічі довелося попросити її повторити сказане. Листування вона сфотографувала сама: Дениско залишив ноутбук у машині. Ніхто не просив її робити знімки чи передавати їх Даші.

Ці фотографії вже були долучені до справи. На прохання Поповича молоденька секретарка з косою зачитала два уривки. Голос у неї залишався безстороннім: «А не підпише, я вночі сам перекажу. Пароль я знаю». Потім: «Кредит, який на її акаунт оформив, я закрию з її ж грошей. Вона й не дізнається».

Дениско дивився в стіл, і Даші було видно його почервонілі вуха.

Тепер залишалася Лариса Олегівна. До трибуни вона пройшла неквапно, не згинаючи спини; бордове пальто так і залишилося на ній. Підписуючи попередження про відповідальність, вона не могла вгамувати тремтіння руки. Заговорила, однак, твердо:

— Ваша честь, я мати, сина виростила сама. За плечима в мене сорок років роботи. Невістка при мені дозволила Дені взяти позику на її ім’я. Сиділи за столом, вона сама дала пароль. Гроші потрібні були для сім’ї, на ремонт, я все чула. А тепер вона бреше й мститься. Мій син іншу покохав, от вона й улаштувала все це.

На останніх словах Лариса Олегівна затнулася. У тиші, що запала, здавалося, стих навіть гул ламп.

Попович підвівся, не кваплячись.

— Ларисо Олегівно, — м’яко запитав він, — про яку жінку ви говорите?

Вона не відповіла.

— Ваша честь, дозвольте звернутися до свідка щодо документа. — Леонід Микитович поклав перед нею фотографію плану, намальованого на зошитовому аркуші. — Цей план додано до попереднього договору. Покупцем будинку були зазначені ви. Поясніть напис на другому поверсі: «Спальня. Ми з П. Дитяча Толі». Хто ховається за літерою «П»? І покажіть кімнату відповідачки, для сім’ї якої, як стверджує позивач, купували будинок.

Лариса Олегівна розглядала знайомі рядки, написані сином. Губи її ворухнулися, а колишня твердість голосу зникла.

— Це Полінина кімната… Деня з Поліною хотіли, щоб у Толеньки кімната була. Він же мені майже онуком стане.

Підвівши очі, вона побачила Поліну серед слухачів і урвала себе: до неї дійшов сенс сказаного.

Дениско схопився.

— Мамо, годі!

— Позивачу, сядьте, — зажадала суддя.

Він залишився стояти посеред зали. Бліде обличчя, новий костюм; погляд переходив із матері на Дашу, з Даші — на Поліну. Та сиділа, опустивши голову. Даша дивилася, як напружуються його вилиці, як пальці то стискаються в кулак, то розпрямляються. Наче в ньому щось надломилося — не у спійманого шахрая, а в людини, якій більше не до снаги втримувати в руках чужу брехню.

— Досить, мамо, — повторив він уже неголосно й звернувся до судді: — Ваша честь, Даша згоди не давала. Ні на що. Уночі я подивився пароль у її телефоні, там само прочитав код із SMS, поки вона спала. Сам оформив позику й гроші забрав. Розрахувався з боргами, матері каблучку купив. Даша про це не знала. Про будинок теж. Ми з мамою думали: поставимо перед фактом, тоді підпише. Але вона не підписала.

Деркач ухопив його за рукав, зашипів щось, однак Дениско вивільнив руку.

— Облиште мене. Набридло.

Він сів. Лариса Олегівна все ще стояла біля трибуни, дивлячись на сина так, наче вперше його побачила. Потім відступила, намацала рукою стілець і опустилася на нього, затуливши долонями обличчя.

Суддя довго нічого не говорила. Зробивши короткий запис, вона розпорядилася:

— Секретарко, пояснення позивача внесіть до протоколу без жодної зміни.

Через сорок хвилин оголосили рішення:

— Денису Анатолійовичу Тетеріну у вимозі визнати кошти на рахунку відповідачки спільним майном подружжя й поділити їх відмовити. Ці кошти є особистим майном Дарії Олексіївни Лісовської, отриманим у спадщину. Забезпечувальні заходи скасувати. Кредит позивача та внесений завдаток спільними боргами подружжя не визнавати; зобов’язання за ними несе позивач особисто. Шлюб Дениса Анатолійовича Тетеріна та Дарії Олексіївни Лісовської розірвати. Придбаний у шлюбі автомобіль передати позивачеві, зобов’язавши виплатити відповідачці половину його вартості…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

5

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Лариса ОлександрівнаУкраїна

Відчула страх,як можна жити з такими людьми які як хижаки хочуть чужих грошей.Рада що Дарія виграла суд і вся спадчина залишилась її.Дякую за розповідь

ВолодимирУкраїна

Насолоду від цікавої історії що щасливо і справедливо закінчилась

Надія.Україна

Гарна історія ,А головне повчальна .

ЛюдмилаУкраїна

Дуже повчальна історія

ЛюбовУкраїна

Згадала себе. Мене теж дурив чоловік, свекруха і її діти. Я виросла в сім'ї де довірою дорожили, де карали за брехню, крадіжку, наклеп. Я думала, що так було в усіх сім'ях. Про все дізналась після смерті чоловіка від уже дорослого сина. Він думав, що я знала і за те сердився, що я нічого не робила. Свекрухи половини дітей її не має. Після цієї розповіді я зрозуміла чому син вигнав всю родину чоловіка з двору на другий день після похорону. Я ще тоді насварила сина, що так не можна. Він до цих пір нічого не розповів, не хоче тривожити. Хоч з часом я сама стала догадуватись. Сумно.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Свекруха»

Усі історії рубрики