Начальник в’язниці хотів залякати жінку, але вранці зрозумів, що все пішло не за його планом

— Не знаю. Але тепер ясно: у нього були вороги.

— Отже, його не просто збили. Спершу вирішили прибрати, а потім зробили вигляд, ніби дорога сама все вирішила.

Лера кивнула. Усередині підіймалася злість — уже не сліпа, а важка, гаряча, така, що вимагала не помсти, а відповіді.

— Я знайду того, хто це зробив.

Громов дивився уважно.

— Ти розумієш, наскільки небезпечні ці папери?

— Я давно живу поруч із цією небезпекою.

— І все одно підеш далі?

— Так.

Він повільно кивнув.

— Тоді без мене тобі не обійтися.

Лера вдивлялася в документи й відчувала, як змінюється її власна ненависть. Раніше в її болю було одне обличчя — обличчя Рудіна. Тепер біль розповзався ширше, охоплював людей, яких вона не знала, схеми, про які не підозрювала, і таємницю, яку хтось зумів поховати на десять років.

Того ж вечора вона влетіла до Рудіна й кинула знайдені папери на його стіл.

Він глянув на першу сторінку — і його обличчя потемніло.

— Ти все-таки знайшла.

— Ви знали?

Він потер перенісся, ніби раптом утомився.

— Підозрював.

— Чому мовчали?

— Бо ти прийшла не слухати, Данілова. Ти прийшла звинувачувати. Ти б відкинула будь-яке слово, яке не вкладалося у твою версію.

Вона хотіла заперечити, але не змогла. Він мав рацію. Усі ці роки вона шукала винного і, коли знайшла зручну постать, вчепилася в неї так міцно, що перестала бачити решту.

— Хто за цим стояв? — спитала вона глухо.

Рудін помовчав, потім відкрив нижню шухляду столу й дістав іще одну теку.

— Відповідь тобі не сподобається.

— Дайте.

Він простягнув їй документи.

Лера розгорнула теку тремтячими пальцями. На першому аркуші було ім’я.

Савелій Громов.

Серце вдарило так сильно, ніби її штовхнули в груди.

— Ні.

— Він був пов’язаний із людьми, які керували тими оборудками на виробництві.

— Ви брешете.

— Він допомагав прибирати сліди. І він знав, що твого батька збираються усунути.