Життя без прикрасВона розвернулася й вийшла, не сказавши більше ні слова.
Біля дверей його камери Лера зупинилася. У грудях гупало так голосно, що, здавалося, це чути в коридорі. Ще недавно вона була певна: головний ворог — Рудін. Тепер усе перевернулося.
Вона ввійшла.
Громов сидів на нарах і усміхався. Спокійно, майже вдоволено, ніби чекав саме цієї миті.
— Нарешті, Леро.
Вона дивилася на нього, намагаючись знайти хоч тінь розгубленості. Але перед нею був чоловік, який не збирався виправдовуватися.
— Ти знав, — сказала вона. — Від самого початку.
— Авжеж.
— Ти знав, хто пов’язаний зі смертю мого батька.
— Я знав достатньо, щоб розуміти, куди тебе спрямувати.
Лера стиснула кулаки.
— Ти використав мене.
— А ти думала, що використовуєш мене? — Громов тихо розсміявся. — Кумедно, правда?
— Ти хотів дістатися до Рудіна моїми руками.
— Хотів? Ні, Леро. Я дістався.
Він відкинувся до стіни й подивився на неї з лінивою насмішкою.
— Ти виявилася зручнішою, ніж я розраховував. Розумна, вперта, скривджена. Такі люди небезпечні, якщо знають, куди дивитися. І неймовірно корисні, якщо їм підказати, кого ненавидіти.
— Усе розслідування було пасткою.
— Не все. Найкраща брехня тримається на правді. Твій батько справді заважав серйозним людям. Його справді прибрали. А Рудін справді колись переписав частину справи. Але ти так хотіла бачити в ньому чудовисько, що не помітила, хто стоїть поруч і підкидає тобі потрібні думки.
Лера відчула, як крижана порожнеча піднімається від живота до горла.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.