Вона розвернулася й вийшла, не сказавши більше ні слова.
Біля дверей його камери Лера зупинилася. У грудях гупало так голосно, що, здавалося, це чути в коридорі. Ще недавно вона була певна: головний ворог — Рудін. Тепер усе перевернулося.
Вона ввійшла.
Громов сидів на нарах і усміхався. Спокійно, майже вдоволено, ніби чекав саме цієї миті.
— Нарешті, Леро.
Вона дивилася на нього, намагаючись знайти хоч тінь розгубленості. Але перед нею був чоловік, який не збирався виправдовуватися.
— Ти знав, — сказала вона. — Від самого початку.
— Авжеж.
— Ти знав, хто пов’язаний зі смертю мого батька.
— Я знав достатньо, щоб розуміти, куди тебе спрямувати.
Лера стиснула кулаки.
— Ти використав мене.
— А ти думала, що використовуєш мене? — Громов тихо розсміявся. — Кумедно, правда?
— Ти хотів дістатися до Рудіна моїми руками.
— Хотів? Ні, Леро. Я дістався.
Він відкинувся до стіни й подивився на неї з лінивою насмішкою.
— Ти виявилася зручнішою, ніж я розраховував. Розумна, вперта, скривджена. Такі люди небезпечні, якщо знають, куди дивитися. І неймовірно корисні, якщо їм підказати, кого ненавидіти.
— Усе розслідування було пасткою.
— Не все. Найкраща брехня тримається на правді. Твій батько справді заважав серйозним людям. Його справді прибрали. А Рудін справді колись переписав частину справи. Але ти так хотіла бачити в ньому чудовисько, що не помітила, хто стоїть поруч і підкидає тобі потрібні думки.
Лера відчула, як крижана порожнеча піднімається від живота до горла.
— Навіщо?
